Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Глава 48

До Фінкаунa я прибув під акомпанемент безкінечного дощу. Зима, не псячий хвіст. Контраст з узбережжям був вражаючим: після моря, повітря і світла — тьмяні сірі сутінки, багатолюдна суєта і важкий запах великого міста. Настрій одразу зіпсувався.

І далися мені ці Чудесники! Що мені до їх таємниці? Тьху на неї! Геть звідси, хоч на південь, хоч в Суессон, там у мене, принаймні, свій будинок… Спогади про потрощені залишки мотоцикла трохи привели мене до тями. Облишити паніку! Я краухардець, чи як? Та в нас під Новий рік така погода ще дуже непоганою вважається.

Але спокуса відкласти всі розслідування до весни була непереборною.

— Томасе, ти ще погарнішав! — плеснула руками міс Фіберті.

Так, нема чого заперечувати, я просто красень. Правда, густа засмага на лиці і руках робила мене схожим на фермера, але у людей древності це вважалося особливим шиком. Хай всі бачать: ось іде людина, якій вистачає грошей для поїздки на південь.

Я покрутив головою.

— А що, бос нікого не прислав?

— Він прислав мене. — Міс Фіберті збентежено блиснула окулярами. — Цей самовпевнений, нестерпний…

— Чорний маг, — гмикнув я і змушений був перерватися для отримання багажу. — До речі, зараз я Едвард.

— Добре, Едварде.

Очевидно, Ларкес поїхав на ту ж саму нараду, про яку неодноразово згадував Аксель. Предки в поміч! Мені його прискіплива опіка ні в зуб не здалася. Залишалося отримати обіцяне майно.

— Де речі, про які він говорив?

— В банку, в спеціальній комірці. Підемо забирати?

— Ні, спочатку закинемо багаж в номер.

Тому що валіза з запакованим в неї зомбі почала розповзатися, грозячи перетворитися на торбу з хвостом.

Міс Фіберті кивнула, погоджуючись. Ми вручили багаж носильнику і стали вибиратися до стоянки таксі, лавіруючи межи калюж, від існування яких я встиг відвикнути. Як і від смердючих автомобілів (яка ганьба — алхімік бридиться машин!), дорожнечі фруктів і своєрідності місцевої випічки, коли холодний плаский пляцок гордо називається «біляш». Всі відстані стали надто довгими, люди — надто метушливими, а приміщення — надто душними і неприємно пахучими. М-да, смак мій тепер геть зіпсований. Залишається сподіватися, що ефект ослабне з часом, інакше доведеться мені перебиратися на південь.

Місце під штаб я вибрав ідеально — майже в центрі старого міста. З доступною мені точністю вимірювання можна було сказати, що вхід в серце «ла-ла-ла» — загадковий притулок — знаходився десь тут. Інших переваг у цього готелю не було — винайнятий номер виявився не надто комфортним зате, для своїх розмірів, надто дорогим.

Першим ділом я заховав у шафу валізу з Максом і виставив портьє за двері. О, тепер можна і поговорити.

— Що у нього є?

— Він забрав твій щоденник…

Це очікувано

— … і вміст тайника твого тата!

А ось це удар.

— Як він його знайшов?!

— Помітив, коли діставав щоденник. Там було якесь незнімальне закляття.

Гм. Ніколи про таке не чув. Вік живи — вік учись. Цікаво, а я би це закляття зумів засікти?

— І що там було?

— Якась коробочка, і в ній така дивна штучка дуже чарівна з вигляду.

Все, зараз помру від цікавості.

— Гайда за нею!

Так відбувся мій перший в житті візит в банк. Вразило. Невелика будівля була так щільно нашпигована Знаками, периметрами і печатями, що було незрозуміло, хто дозволив розмістити її посеред міста, і як настільки різнорідні прокляття між собою не конфліктують. А я ще посміювався з магів-«сторожовиків», мовляв, заторможені типи без фантазії! Особисто у мене не виходило зрозуміти, як можна послідовно накласти такі структури, а сплітаючи щось таке одночасно, можна і надірватися. І це тривіальний міський банк! Здавалося б, при чому тут «ла-ла-ла», артефакт, що займає півсвіту. От я його знайду і буду робити з ним — що? Питання, між іншим, нетривіальне. Некласичні чари нам в університеті, звичайно ж, викладали, але у мене в ті часи були інші інтереси, а інтуїтивного розуміння проклять для роботи з древнім артефактом може не вистачити. Взяти того самого голема…

Службовець виклав довгий броньований пенал на столик і зник з очей. Під стальною кришкою знайшовся мій щоденник, потертий футляр шириною в пару долонь на ланцюжку і складений вчетверо листок паперу. Я негайно запустив пальці, які вже аж тремтіли від жадності, в загадкову коробочку. Всередині лежала пластинка ніби з кольорового скла, покрита складним геометричним орнаментом, але відчуття підказували — ця річ має одну природу з големами і виповзнем.

Ну, привіт, «ла-ла-ла». Тату, ти скотина!

— Ти знаєш, що це? — Міс Фіберті стала навшпиньки.

— Я думаю.

З усього описаного Салемом