Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

не дозволяти. Компанія так захопилася, що проґавила початок післяобіднього дощу, і з зойками помчала в укриття, кутаючи в одяг легкі паперові крила. Метью прислуховувався до шелесту крапель і гомону дітвори, вирішуючи дилему: дати синові знати, що тато все бачив, чи ні, хай ризикує зашмарканим носом. І чи не зашкодить втручання дорослого авторитетові хлопчика серед ровесників?

«Вісім років, не маленький, сам має думати. Хай лиш спробує простудитися!»

Позиція невтручання вимагала несподіваних зусиль. Просту і інтуїтивно зрозумілу дію душа Метью відкидала, як крамольну. Він легко міг викинути все, що сталося, з голови або негайно почати читати нотації, а от при спробі проявити житейську хитрість в голову лізли рядки службових інструкцій, які радили уникати слова «не можна» і прямої участі в діях підопічних.

«Жив же я якось двадцять років без цих конспектів!!!»

Людині, яка п’ять років училася копатися в чужих душах, не треба було допомоги емпата, щоби зрозуміти — в нього проблеми. Не у підопічного чорного, який виявився непробивним, як чавунна шафа, а у його куратора. Нездатність з посмішкою спостерігати за возюканням власної дитини — це перша вісточка. Метью чітко усвідомлював, що скоро спробує командувати чаклунами, і на цьому його кар’єра в НЗАМПІС закінчиться (добре, якщо без каліцтва), бо чорні і діти — однаково Королем мічене плем’я.

«Вирішив, що ти найрозумніший? Комплексом ляльковика заразився? Забув, що життя — це щось більше, ніж твоя уява про те, як все має бути правильно? Тобі платять гроші за доброзичливість і лояльність, але не до начальства чи букви закону, а до мага, який тобі довірився. Аксель, Тангор, всі ці відчайдушні армійські специ і їх цивільні колеги… Є щось, що їм недосяжне, не дивлячись ні на яку їх силу. Ти — їхній посередник в зовнішньому світі, а не платний донощик. Отакий як зараз, коли ти в першу чергу чіпляєшся всіма силами за своє місце, ти просто жалюгідний.»

В який момент він втратив ту легкість, що супроводжувала його все життя і берегла в часи випробувань? Безжурний танурець перетворився в жовчного чиновника, зацикленого на розмірі зарплати і довжині робочого дня. Залишилося лише почати інтригувати проти начальства, і картинку буде завершено.

«Як же так вийшло? І з чого почалося?»

А же був він колись і молодим, і легковажним. Дивився замріяно на труби і щогли на горизонті, мріяв про великі міста, про блиск магії і шумні свята. А одного разу зібрав у наплечник скромні пожитки і вирушив завойовувати світ. В пошуках щастя Метью об’їздив усе Південне Узбережжя, частину північного заходу. Добрався до самого Хо-Каргу. Перепробував сотню занять і навіть мало не потрапив за ґрати через гріхи господаря, але зумів переговорити розсердженого клієнта, який через нещасливий збіг обставин виявився чорним. Тоді-то в його житті і з’явився НЗАМПІС. Пропозицію попрацювати в «нагляді» Метью прийняв без роздумів: він уже встиг зрозуміти, що замість блискучих перспектив хлопця з провінції чекає робота, робота і ще раз робота. Винятки бувають рідко і, як правило, караються кримінально. Через рік блудний танурець повернувся додому уже в ролі стажера служби підтримки. Меланхолійний і доброзичливий, Метью впливав на всіх (в тому числі, чорних магів) примирливо, за що його і цінили. Нужду і побутову невлаштованість було забуто, робота не обтяжувала, а мрії почали виповнюватися одна за одною.

«До весілля точно все було добре.»

Та і після весілля теж. Нехай колеги і дивувалися, чому він поселився з родиною в рідному Танурі, а не в Артромі чи Золотій Гавані. Гроші були, але надто вже воно йому в’їлося в кості, це приморське місто, яке ніколи не стане портом, тому що кому потрібна гавань, де сто днів на рік шторми. Спокій, безпека, відсутність змін. Та в цьому місті за сто рокі не поставили жодного нового будинку!

«Нема ніякої причини, і в цьому вся причина. Закис. Засидівся. Навіть роботу став сприймати як чергову зайву мороку. Доведеться йти до емпатів — хай вправляють мізки.»

Картина світу раптом здригнулася, налилася чорним. А що, якщо нема ніякої безпеки, а є заштатне містечко, де влада влаштувала секретну базу, тому що такої глухомані нікому не шкода?

«Тьху, яка нісенітниця в голову лізе! Не можна так багато спілкуватися з чаклунами. Зараз всюди неспокійно — часи такі. А чистильники в горах срібні рудники стережуть (спеціально ж вияснив!) позмінно — їх туди більше ніж на два місяці на рік ніяким золотом не заманиш. І на предмет імперців теж щось можна придумати…»

Того вечора сон до куратора не йшов. Він довго перевертався з боку на бік, потім здався і вийшов на веранду пити підігріте вино зі спеціями. За перилами тераси сонно бурмотіло рідне місто, нечасті вогники загадково мерехтіли крізь гілки вічнозелених дерев, фосфоресціювала смуга пробую, обводячи собою межі танурської відмілини. Майже рай. Але те незлагода в душі, яка вперше з’явилася при виді фарбованого Тангора, не хотіла йти геть.

Дружина накинула халат і вийшла вслід за ним.

— Проблеми на роботі, любий?

Метью відчув, як ніжні пальці розминають йому шию, і блаженно посміхнувся.

— Ні, кицю, все добре. Я тут подумав, може, тобі з дітьми поїхати на якийсь час? Скажімо, до тітки Лури в Кінрем?

— Жінка підсунулася ближче.

— Ти певний, що все в порядку?

— Навесні вздовж узбережжя можуть початися заворушення, — признався Метью.

Жінка поцілувала його в тім’я.

— Завтра подзвоню тітці, чи зможе вона нас прийняти.

— Дякую, кицю!

Серце трохи відпустило. Метью обіцяв собі, що буде приділяти більше уваги Тангорові. Якщо задуматися, то його турботам довірили унікальну людину, алхіміка і мага, здатного чути голоси людей, які померли цілі епохи назад.

«Цікаво, що насправді важливо — наші проблеми з імперією чи ті штуки, які Тангор шукає серед скель? Джерела, що існують без людей, наче пряма стежка до Потойбіччя? Са-оріотці, принаймні, смертні.»

Метью допив вино і пішов спати. Тангорові буде все-одно, чому саме його куратор куняє — чаклун точно вже спить сном немовляти, і ніякі нічні жахи його не мучать.