Кохана майстра смерті - Олеся Лис
─ Що з нею? ─ чую стурбований голос Гертруди.
Він здається далеким і глухим, наче долинає крізь товщу води.
─ Не знаю поки, ─ моєї шиї і лоба торкається тепла долоня. ─ Що вона говорила, перед тим, як втратити свідомість?
─ М-м-м-м ... Нічого особливого. Запах, по-моєму, їй якийсь ввижався і все ... ─ мою голову піднімають і одягають щось на шию.
─ Запах. Зрозуміло ... Дивно все це ...
─ Що дивно? ─ леді Гертруда знижує голос до шепоту.
─ Дивно вона реагує на мертву енергію. Як некромант. Але у Айне немає абсолютно ніяких здібностей до наук Манна, ми її перевіряли під час вступу. Зілляваріння, алхімія, легкий дар цілительства ─ і все.
─ Здібності, може, ще раз перевірте. Щось ви не догледіли ... Вона книги по некромантії запоєм читає, з нареченим мертвим уві сні розмовляє, кличе якусь чи то Кіті, то чи Каті ...
─ Всі ми догледіли. Немає у неї дару некромантії. Не було, ─ я хоч і не бачу Кіана, але дуже барвисто уявляю, як на його обличчі грають жовна. А то! Хтось посмів засумніватися в його компетенції.
─ Чого ж ти так не реагуєш на цю мертву енергію? ─ гладить мене по волоссю Гертруда. ─ За що це моїй бідній дівчинці?
─ Тому що я звик. З дитинства. Тільки дар відкрився, так відразу і захищатися навчався від еманацій смерті, як і кожна дитина з такими здібностями. А у неї він не ріс поступово, як це природою закладено, а відразу хлинув, ніби греблю прорвало ... Я артефакт екрануючий одягну, повинно допомогти. Та й сам буду поруч, щоб захистити, ─ по моєму обличчю ковзає волога тканина, стираючи сліди крові.
─ І що тепер будемо робити?
─ А що, є вибір? Їдемо далі. Нам будь-що, потрібно потрапити в цей проклятий Кінлох. Часу майже не залишилося ...
─ А як же Айне?
─ Буде вчитися, ─ гмикає Кіан. ─ Пощастило твоїй Айне, ─ у неї чоловік некромант.
─ Пощастило ТВОЇЙ Айне, ─ їдко парирує Гертруда. ─ І тобі з нею пощастило. Мила дівчинка.
Некромант скептично фиркає, мабуть, засумнівавшись у сказаному твердженні.
─ Я беру її з собою, верхи ми швидше опинимося в замку, там я краще допомогти зможу. Може це і добре, що вона без свідомості, теж свого роду захист від зовнішніх впливів. А ви підтягуйтеся слідом.
─ Так замок і сам джерело цієї енергії! Їй не стане гірше?
─ Без артефакту стало б, ─ Кіан, не втрачаючи часу, сідає на коня і, за допомогою Шона, влаштовує мене перед собою. ─ Але якщо ми не відвеземо її в замок, буде гірше. Ти ж бачиш, Він кличе її ... Гертруда важко зітхає.
─ Бачу. Удачі, мій хлопчик. Скоро побачимося ...
Гнідий жеребець пускається в галоп. Моя голова лежить у чоловіка на плечі, ноги перекинуті через стегно, і я чітко відчуваю, як через дику скачку моє безвольне мотає тіло з боку в бік. Повільно відкриваю очі, не в силах терпіти невідомість. Все навколо, як ніби, вкрите темним попелясто-сірим туманом, в якому лише смутно вгадуються обриси предметів.
Пробую проморгатися, розганяючи, сизу млу. Але вона, хоч і стає більш прозорою, все одно наче сталевим пилом покриває дерева, кущі, траву, роблячи все тьмяним і похмурим. Нудота підступає до горла, і я дивом стримуюся, намагаючись глибоко дихати. Вдих через ніс, видих ротом.
Піднімаю очі на Кіана. Він теж оповитий бляклим туманом, який пожирає усі кольори. Але в середині цього димчастого кокона б'ється гарячої яскравою крапкою життя. Чоловік, не відриваючись, дивиться вперед, губи стиснуті в тонку смужку, в куточках рота позначилися глибокі складки. Весь його вигляд видає неприкриту напругу і занепокоєння.
Зараз він, як ніколи, нагадує того суворого похмурого викладача, якого я вперше побачила в академії. Яку ж дисципліну він у нас читав тоді? Чи то основи некромантії, то чи захист від темної магії. Пам'ятаю, як у мене серце ухнуло просто кудись в п'яти, коли я ─ ще малявка-першокурсниця, виправдовуючись з приводу запізнення на першу пару, глянула йому в очі, в цю бездонну холодну синяву і пропала, наче провалилася крізь товщу льоду в студені води північного фьорда.
Як же я його боялася. До жаху. До тремтячих колін. І вчила ночам цю некромантію, а вона мені все не давалася і не давалась ...
Насилу піднімаю руку і ледь-ледь доторкаються до колючої неголеної щоки. Чоловік переводить погляд на мене і змушує коня перейти на швидкий крок.
─ Як ти себе почуваєш? ─ запитує він, влаштовуючи мене зручніше на колінах.
─ Стерпно, ─ кривлюсь від нудоти і гіркого смаку в роті, які ще досі відчуваються. Зате запах пропав. ─ Що це було?
─ Мертва енергія, яку ти ніяк не могла відчути. Нічого мені не хочеш сказати? ─ виблискує очима чоловік.
Відводжу погляд і мовчу. А що говорити, якщо я сама не розумію ні краплі?
─ А ти теж відчував її?
─ Звичайно, я ж некромант, на відміну від тебе ... ─ ось не може він без шпильки обійтися.
─ Запах?
─ Ні. Холод, як і всі інші ... Це в тебе таке дивне сприйняття ...
Стомлено прикриваю очі і навіть не помічаю, що ми під'їжджаємо до замку, поки Кіан не примушує коня рухатися ще повільніше. Підковані копита глухо стукають по дерев'яному мосту, і ми в'їжджаємо в прочинені ворота.
─ Хто такі? ─ вибігає нам на зустріч стражник.
Його шолом смішно брязкає забралом, яке раз у раз норовить впасти. З яких це пір обмундирування охоронців в такому жалюгідному стані? Кіан мовчки міряє поглядом пильного вартового, і у того починають трястися жижки. Ось вміє мій чоловік одними лише очима сказати все, що думає про людину.
─ Леді Айне Мелорі, в дівоцтві О'Конелл, і лорд Кіан Мелорі, майстер некромантіі, викладач Арклоутской академії магії і незалежний консультант гарди міста Арклоу.
У стражника разом з забралом падає щелепа, і поки він приходить до тями, другий, більш розторопний, пропускає нас, відтягуючи товариша з дороги.
Внутрішній двір Кінлоха не змінився з того часу, як мене гарда забирала до в'язниці за підозрою у вбивстві Джерома О'Ши. Вимощене бруківкою подвір'я, господарські будівлі та сам замок.
