Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

— Схоже на те.

— Ти справді хочеш перепочити чи просто не бажала більше з ними усіма розмовляти?

— Справді хочу перепочити, — зніяковіла я.

— Тоді я піду в свою кімнату і зроблю те саме. Клич, коли що. Хоча... ну, зайди і мовчки поклич, щоб не викликати підозр.

Тарас ще раз поцілував мене в волосся і, стиснувши на прощання обидві руки, подався в свою кімнату. Я лишилась сама. Підійшла до вікна і прихилилась чолом до шибки. Стояла так довго, вдивляючись в обриси лісу за селом. Сонця вже не було видно — дні минали стрімко, а ночі, що змінювали їх, були холодними і якимись аж тягуче-довгими.

Я скинула чоботи і лягла на ліжко, вкрившись хутром. Ну, принаймні воно тут чудове.

Саме задрімала, коли почула, як відчиняються двері.

— Ні, ну ти знущаєшся. Я що тобі наказувала? Вже ж наче не ніч, не така ти і втомлена, щоб мозок раптом відмовив, — роздратовано виголосила Ханна. Я знову не зачинила двері.

— Вибач, — мовила я, дивлячись на неї поверх ковдри. Дарвенхардка щільно причинила двері і, пройшовши до вікна, сіла на підвіконня, виставивши на нього стрункі ноги і обхопивши коліна руками. Поглянула надвір.

— Зустріла рідних?

— Брата. Він сам мене знайшов.

— З ним усе гаразд?

— Так. І він, і батьки живі. В брата навіть є своя сім’я тепер. Молода дружина Лілея і донечка Ханна.

Нічого собі! Я знову відчула сплеск срібла, що прорвав кокон, який вже встиг знову стати суцільним. То, видно, не такий він і міцний, як видається на перший погляд.

Родинні почуття руйнували дарвенхардське єство Ханни.

Це ж добре. Чи ні?

— Полян з дитинства мав хворе серце, і я не була певна, чи доживе він до нашої зустрічі. Але він виглядає несподівано добре, — додала дівчина.

— В мене теж брат хворів з дитинства. Але в нас більша різниця у віці, очевидно. Мій іще дитина, — мовила я. — Знаєш що?

Ханна подивилась на мене.

— Я можу поглянути на нього, якщо хочеш. Сьогодні ж дарвенхардців не буде в селі до ночі, чи не так? Можемо після сутінків зустрітися з твоїм братом. Ти, ймовірно, хороший лікар, але не маєш здібності бачити найменші відхилення в організмі, а я маю.

Дарвенхардка якийсь час мовчала. Розсіяне світло линуло з вікна, огортаючи її силует легким мерехтінням, від чого дівчина видалась раптом дивовижно-ірреальною. Я труснула головою, проганяючи марево. Хотілось подрімати.

— Не думаю, що це безпечно. До того ж... наша зустріч не була ворожою. Але я давно не бачила брата і не впевнена, що варто... довіряти йому. Він може злякатись, якщо до нього в дім прийде не тільки сестра-дарвенхардка, а й белатка. І ще й почнеш його допитуватись та оглядати.

Я всміхнулась.

— Ханно. Белатці немає резону йти до твого брата.

Я заплющила очі, уявляючи свою — та її — зовнішність. Обличчя на секунду потепліло. І очі защипало — я ж бо маю бути цілком схожою на дарвенхардку, чи не так? Я подивилася на дівчину і помітила, як на мить її лице скам’яніло.

— Тобі геть не завдають зусиль такі перевтілення? — спитала вона тихо, уважно дивлячись мені у вічі. В такі ж блакитні очі, як і її. Зараз нас було не розрізнити. Я подумала про потоки енергії, які прориваються з землі до мене з миті першого кроку на землі Патрії в товаристві друзів та дарвенхардців, але вирішила й надалі про це не розповідати.

Чи почуваюсь я втомленою від таких перевтілень?

— Думала, буде гірше, — ухильно відповіла. — Спочатку, коли ще вчилась щось змінювати в собі чи в довкіллі, то було дуже важко. Але з часом і з кожним новим разом стає все простіше. А от нові, не завчені дії вимагають зусиль, без цього ніяк.

— Змінись знову, бо ще хтось зайде, — мовила Ханна. Почекала, коли я слухняно виконала вказівку, а тоді кивнула: — Добре. Тобі треба буде переодягнутись в мій одяг. І я йтиму поруч, просто... щоб ніхто не бачив. Поглянеш на Поляна, можеш перекинутись кількома словами — і все. До батьків не йти, в дім не заходити. Достатньо буде?

— Так, цілком.

Я думала, що Ханна спроможеться хіба на якусь завуальовану подяку, але вона тільки порадила мені подрімати, бо виглядаю блідою, і вийшла з кімнати. Перемагаючи лінь, я вилізла з постелі і зачинила двері на засув. А тоді радо скористалася настановою.

Ми домовилися, що лук я нестиму в руці — якщо раптом станеться щось непередбачуване, Ханні легше буде вихопити його з моїх