Ми - дракони - Тала Тоцка

Івейна в житті так не боялася. Та вона й людей стільки в своєму житті не бачила, причому всі з неї очей не зводять, а головне, Ейнар, щоб йому провалитися. Івейна відчувала себе наче голяка в цьому туго затягнутому корсеті, вона звикла до своїх зручних мішкуватих суконь, хоча те, що зараз було надіто на ній — подарунок королеви Еллірії — виглядало просто божественно.

Перлового кольору, оброблена найтоншими гіціанськими мереживами, сукня сміливо могла претендувати на вінчальне вбрання, принаймні, так здавалося самій Ів. Її ретельно укладене волосся було закріплене шпильками, та Івейна побоювалася зайвий раз ворухнутися, щоб шпильки не випали, і зачіска не розсипалася.

Їх світлості обоє дивляться на неї так ласкаво, ніби вона все та ж маленька смішна Іві, але їх світлості завжди були добрі до неї, особливо король Сагідар, може, тому що у них з королевою Еллірією одні сини?

Два королівських брата геронського спадкоємця теж тут. Десятирічний Ілтас і чотирирічний Тамілан схожі між собою, біляві й сіроокі, обидва в її світлість пішли. А Ейнар не такий. Він особливий. Такий гарний зараз сидить по праву руку від батька, що сидить на троні, у неї навіть дух захопило. А яким непоказним і худим хлопчиськом був, і як з тих непоказних такі красені виростають, хто б її навчив? Що ж у неї все не як у людей?..

«Ти красуня. Ти зачарована красуня, так матуся сказала!» — заспокоїла себе Івейна і ще більше зажурилася. Вона навіть доторкнулася до амулету, який Тона змусила її повісити собі на шию, а раптом іллама, яку девін сьогодні розпалить в ній, змусить і амулет прокинутися?

Але сумніви гризли душу Ів не менше, ніж туга за принцом, що якраз слухав батька, схиливши до нього голову. Темні пасма нависали на його обличчя, і він відкидав їх з чола з дитинства знайомим рухом. Від цього жесту у неї миттю закололо під серцем.

Спочатку Іві повірила матінці — вечір, пітьма за вікном, тьмяний вогник лампи малював їй картинки одна за одною: темна річка, зірки, кошик на воді і... ворони. Чомусь їй весь час представлялися ворони, а не її Арчі, Лерр і Севі. Мабуть, зовсім розігралася уява. Навіть дівчинку світловолосу з синіми очима вона собі уявила. І назавтра цілий день відчувала себе королевою. Поки не прибула до палацу.

Такої кількості гарних жінок Ів собі і уявити не могла, тому зовсім занепала духом. Ніколи не стати їй такою ж прекрасною, як вони — вишукані, з розкішною гривою волосся, променистими чудовими очима. А як вони вміють дивитися, гордовито, і в той же час з туманом в очах, немов заманюючи і відштовхуючи одночасно.

І як тут чоловіки взагалі ногами ходять, та вони повинні повзати перед ними на колінах, перед усіма цими чарівними леді! Була б Ів чоловіком, точно б не встояла на ногах. А двох з них вона впізнала, і немов ножем всередині полоснуло — ті дві дівчини з портретів, наречені Ейнара…

Ні. Не Ейнара. Наслідного принца Геронської корони і ленніка Андалурського трону його високородія Ейнара Астурійського. Ось хто він тепер для Ів.

І звідки, цікаво, в Леарні взявся такий криворукий портретист, як йому могли довірити портрети наречених принца? Гнати його треба в три шиї з двору його світлості, як можна було так споганити образи цих дивовижних повітряних створінь? У житті дівчата були у сто разів чарівніше, не вмієш малювати — не берись!

Молоденькі сенарини перебували кожна в оточенні свого роду, і у Ів знову стиснулося серце при вигляді матінки Тони, що зараз самотньо стояла в сторонці, їй напевно було так само не по собі в цьому розкішному і величезному тронному залі.

І знову душу Івейни почали гризти сумніви. Згадалося, як в дитинстві почула вона від двох нахабних сусідських сенор, що матуся її жодного разу не народжувала, а сама Ів — незаконнонароджена дочка Абідала Верона.

Якраз в той час зникла з селища дочка сенора Штівца, Гела, ось вона мовляв і народила Абідалу доньку, її саму відвезли геть, щоб приховати гріх, а Верон впав дружині в ноги, і та прийняла дівчинку. Тому що ніхто в селищі і близько не бачив Тону вагітною, а вже як вона казки складати може, так всі тут про це знають.

Сусідки голосно смакували подробиці, стоячи біля колодязя, Іві тоді підмовила своїх орланів, і вони знатно обгадили мерзенних бабищ. Ті волали і кидалися в птахів камінням, але само собою, не потрапили, а маленька Івейна, мстиво стиснувши кулачки, святкувала перемогу, ні на хвилину не засумнівавшись у своїх батьках.

Тепер же спогади нахлинули з новою силою, і її походження бачилося їй зовсім не так, як описувала матуся. А що як це правда, і батько обдурив дружину? Притягнув незаконнонароджену дитину в кошику, а сам сказав, що дівчинку принесло рікою?

А щодо морока, так на недовгий час будь-який, навіть самий зубожілий магістр може створити його прямо з повітря. Ну подумаєш, вирветься капля темряви, так скільки там її буде, і жмені не набереться з такої нісенітниці.

Матуся повірила, вона ж така добра і вродлива, якби її одягнути в ошатну сукню та волосся її, прибрані під обруч з платою, розпустити, так може і не гірше вона була б тутешніх красунь. І навіть краще, очі у неї не такі крижані, як у них, і посміхається матуся так, що тепло-тепло робиться…

Івейна трохи сльозу не впустила від жалю до Тони і вкотре за цей вечір доторкнулася до амулету. Якщо все так, як вона надумала, то це просто звичайний камінь, який і викинути в першу-ліпшу канаву не шкода. Згадалася відунка Езара. Сива, кошлата — маленька Іві боялася її до гикавки.