Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
— Але в Долині Капища ходять чутки, — сказала, стишивши голос Еовин, — що нещодавно безмісячної ночі тут пройшло чисельне військо в дивних обладунках. Звідкіля воно з’явилося — нікому не відомо, проте воїни ті подались угору камінною дорогою і зникли в горі, мов ішли на призначену зустріч.
— Тоді чому Араґорн пішов тим шляхом? — запитав Мері. — Невже він анічогісінько не пояснив вам?
— Хіба тобі як другові він сказав щось таке, про що ми не чули? — відказав Еомер. — Ніхто з живих у цій землі не розгадає його намірів.
— Мені здалося, що Араґорн дуже змінився, відколи я вперше побачила його в домі короля, — озвалася Еовин, — став похмурішим, старшим. Ніби втратив розум чи почув поклик Мерців.
— Можливо, його і покликали, — сказав Теоден, — і серце підказує мені, що я вже його не побачу. Та він муж величний, і велична судилася йому доля. Утішся цим, доню, бо бачу я: ти потребуєш утіхи, побиваючись за нашим гостем. Подейкують, що, коли еорлінґи пішли з півночі й невдовзі після того перетнули Сніготоки, шукаючи надійного місця, щоби прихиститись у скрутні часи, Бреґо та його син Бальдор піднялися Сходами Схову й дісталися до Дверей. На порозі там сидів старець, такий древній, що вік його неможливо було відгадати: він здавався високим і величним, але був зморщений, наче старий камінь. Власне, спершу батько та син і сприйняли того старця за камінь, бо він не рухався і не озивався, доки вони проминули його й уже ось-ось мали ввійти у Двері. Тоді старий подав голос — ніби щось заклекотіло з-під землі — й, на подив, заговорив він західною мовою: «Цю дорогу закрито».
Бреґо та Бальдор зупинилися, поглянули на нього і збагнули, що він живий: але старець на них не дивився. «Цю дорогу закрито, — знову пролунав його голос. — Її проклали ті, кого ви називаєте Мерцями, і Мерці охороняють її, доки настане певний час. Дорогу цю закрито».
«І коли настане той час?» — запитав Бальдор. Але так і не почув відповіді. Бо тієї миті старець помер і впав долілиць, і наш народ уже ніколи не дізнався нічого про тих стародавніх мешканців гір. Одначе нині, можливо, настав той давно провіщений час, і Араґорнові пощастить пройти.
— Проте, щоби дізнатися, настав той час чи ні, воїн повинен ризикнути й увійти у Двері, — сказав Еомер. — Але я не пішов би тим шляхом, навіть якби переді мною зібрались усі війська Мордору, а я був би сам і не мав де заховатися. Шкода, що мужа з таким величним серцем охопив шал саме в ту пору, коли він нам гак потрібен! Невже у світі мало всілякого лиха, щоби шукати його ще й під землею? Війна вже близько.
І він замовк, бо тієї миті назовні зчинився гамір: люди викрикували Теоденове ім’я, чути було й вигуки вартових.
Раптом капітан Варти відхилив завісу.
— Тут чоловік, володарю, — сказав, — гонець із Ґондору. Він хоче, щоби ти негайно прийняв його.
— Пропустіть гінця! — відказав Теоден.
До намету ввійшов високий чоловік, і Мері мало не скрикнув: на секунду йому здалося, що Боромир живий і оце повернувся до них. Потому гобіт збагнув, що помилився. Гонець був йому не знайомий, але такий схожий на Боромира, як може бути схожий хіба що родич: високий, зі сірими очима, гордовитий. Прибулець був одягнений у вершницький плащ із темно-зеленого сукна, який прикривав майстерно виготовлену кольчугу, а спереду на шоломі виблискувала маленька срібна зірка. У руці він тримав одну-єдину чорноперу стрілу зі сталевим наконечником, але вістря її було червоне.
Гонець опустився на одне коліно й подав стрілу Теоденові.
— Слава Володареві Рогіримів, другові Ґондору! — сказав воїн. — Я Гірґон, гонець Денетора, який передає вам це знамення війни. Ґондор у великій скруті. Рогірими часто допомагали нам, але нині Володар Денетор просить вивести на бій усі ваші сили, та ще і якомога швидше, доки Ґондор не впав.
— Червона Стріла! — промовив Теоден, тримаючи її так, наче отримав давно сподіваний заклик, який усе одно злякав його.
Рука короля здригнулася.
— За ціле моє життя Червоної Стріли не бачили в Рогані! Невже до цього і справді дійшло? І скільки, на думку Денетора, я маю сили, і з якою швидкістю ми повинні їхати?
— Це найліпше знати вам, — відказав Гірґон. — Однак невдовзі може статися так, що Мінас-Тіріт візьмуть в облогу. Тож якщо вам забракне воїнів, аби розбити могутніх обложників, Володар Денетор просив мене сказати, що міцна зброя рогіримів краще послужить йому в Місті, а не поза ним.
— Але ж він знає, що ми народ, звиклий битися верхи на скакунах і на відкритій місцевості, а також, що мешканці нашого краю живуть далеко одні від одних, тож, аби зібрати Вершників, потрібен час. Гірґоне, гадаю, Володар Мінас-Тіріта знає більше, ніж видно з його повідомлення, чи не так? Ми вже вийшли на війну — ти це бачив, бо застав нас майже готовими. Серед нас нещодавно був Ґандальф Сірий, тому ми вже скликали великий збір для походу на Схід.
— Що відомо Володареві Денетору чи про що він здогадується, того я знати не можу, — відповів Гірґон. — Але становище наше справді розпачливе. Мій володар нічого вам не наказував, лише просив згадати про давню дружбу та про давно проголошені клятви і задля вашого ж блага спробувати зробити все, що можливо. Нам доповіли, що багато східних королів приїхало на службу до Мордору. Від Півночі до полів Даґорладу трапляються дрібні сутички й чути відлуння війни. На Півдні заворушилися гарадрими, і страх охопив усі наші узбережжя, тож допомоги звідти нам чекати годі. Покваптеся! Бо доля нашого часу вирішуватиметься під стінами Мінас-Тіріта, і якщо темного потоку не зупинити там, то він розіллється всіма чудовими луками Рогану, і навіть у цьому Схові серед пагорбів ніхто не вціліє.
— Страшні вісті, — мовив Теоден, — але не всі вони несподівані. Перекажи Денеторові, що, навіть якби Рогану нічого не загрожувало, ми все одно приїхали би на допомогу. Проте народ мій зазнав тяжких втрат у битвах зі Саруманом Зрадником, і нам також слід подбати про власні кордони з півночі та зі сходу —
