Кохана майстра смерті - Олеся Лис

Чоловік мовчки хитає головою, даючи зрозуміти, що тут розмовляти нам не варто. Добре. Врахуємо.

Повільно потягують напій з чашки, чекаючи поки він закінчить з трапезою. Йти одній в номер, чомусь, не дуже хочеться. Тим більше, що парочка добряче наклюкавшихся подорожніх тільки що піднялася по сходах, а від таких індивідуумів я завжди вважала за краще триматися осторонь. І не даремно, між іншим. Бо хто його знає, можливо, четверо негідників, які вбили мене на Землі, на тверезу голову і не зробили б такий «подвиг». Нарешті, некромант відставляє порожній посуд, оплачує рахунок, і ми разом йдемо. Сходинки жалібно скриплять під ногами, створюючи враження, що ти ось-ось провалишся в пекло. Ми минаємо цю сигналізацію від злодіїв і опиняємося в коридорі. Наш з Гертрудою номер знаходиться трохи далі, і чоловік, прямо як справжній джентльмен, проводить мене до нього.

Номер цей, між іншим, називається «Подружній», і ложе в середині нього господар цього прекрасного закладу розхвалював, як матір рідну. Не інакше як власноруч зі своєї спальні на горбу перетягував, щоб клієнтів облагодіяти.

Вірю йому на слово, але відчувати не бажаю. Хоча ... Завжди мріяла пострибати на ліжку, а мати лаяла ─ поламаю, мовляв. А тут такий випадок підвернувся. До того ж треба підтримувати репутацію молодят.

Чинно прощаюся з Кіаном, повертаю ручку і входжу в свою тимчасову спальню. Темряву кімнати досить-таки непогано розсіює світло вуличних ліхтарів, що проникає через відкрите вікно. Обстановка мізерна і невибаглива, ─ шафа, пара тумбочок, табурет, невеликий столик біля вікна і найголовніше ─ його величність шлюбне ложе.

Величезне, навіть гігантське, на півкімнати, з шикарним кованим узголів'ям, на якому маленькі металеві фігурки фейрі займаються всілякими неподобствами. Жах який!

Поки я розглядаю цей твір мистецтва, до мене не відразу доходить, що ліжко порожнє. Пусте! Повністю! Від слова «зовсім». І навіть не прим'яте.

Де ж тоді Гертруда? Перелякана вискакую за двері, і бачу, спину чоловіка, який віддаляється по коридору.

─ Киан! Гертруда пропала!

Він на секунду завмирає і повільно повертається.

─ Як пропала?

─ А ось так, ─ розводжу руками. ─ У кімнаті її немає. І не було.

Куди могла податися немолода втомлена жінка в незнайомому для себе місці?

Кіану, мабуть, приходить в голову та сама думка, що й мені. І ми, не змовляючись, прямуємо в його номер. Вже біля дверей, навіть не заглядаючи всередину, розуміємо, що не помилилися. Наша мила леді злегка хропе уві сні, і я не знаю, як ми могли не помітити цього, коли проходили повз. Хіба, що характерні рулади вона почала видавати тільки зараз.

Все одно просовую голову в прочинений дверний отвір, щоб переконається.

─ Що тепер робити? ─ пошепки питаю у чоловіка, відзначаючи, що ліжко в цьому номері істинно одномісне і вдвох на нього не влізти.

─ Йти спати, ─ знизує плечима незворушний некромант і, розвернувшись, прямує в бік номера «Молодят».

Тихенько прикриваю двері, щоб не потривожити сплячу, і ледь не біжу за ним.

─ Удвох?

─ А ти віддаєш перевагу трьом? Вибач, не звик запрошувати в своє ліжко незнайомих людей.

─ Киан! ─ зупиняю його, схопивши за рукав уже перед самими дверима. ─ А може, ти якось Гертруду сюди перемістиш?

─ Як ти собі це уявляєш? ─ саркастично піднімає брови чоловік. ─ Нести її я не буду. Старій жінці потрібен спокій і відпочинок, а тягання туди-сюди по коридору цьому не сприяють. Телепортувати її немає можливості, та й трудомісткий це процес, телекінез теж. Розкидатися магічною енергією в такому місці я вважаю нерозумно і небезпечно.

Мовчки скриплю зубами, але розумію, що чоловік прав. А в цілому, чого це я так заметушилася? Лежбище пустотливих фейрі величезних розмірів, там четверо спокійнісінько можуть спочивати, не заважаючи один одному.

─ А якщо ти, ─ глузливо блискаючи очима, додає Кіан, бачачи, що я заспокоююся. ─ Не будеш посягати на мою «честь», то ми зможемо ще й виспатися!

─ Я що? ─ від обурення у мене перехоплює подих, а некромант, скориставшись моїм збентеженням, ховається в кімнаті.

Поки я знімаю верхній одяг в невеликому закутку за шафою, прикрившись його ж дверима, чоловік вже встигає роздягнутися і забратися в ліжко. Залишаю на собі нижню сорочку і швиденько теж пірнаю під ковдру, поки не замерзла.

Сон ніяк не йде. Чоловік біля мене лежить, не рухаючись, але якимось шостим почуттям розумію, що теж поки не спить.

─ Кіан? ─ тихенько кличу. ─ Ти спиш?

─ Вже ні! ─ бурчить він, але я не звертаю уваги на його єхидний тон.

─ А як Гертруда двері відкрила? ─ озвучую питання, яке мене мучило з самого початку.

─ Просто...

─ Як просто? ─ не заспокоююся.

Чоловік гірко зітхає, але, розуміючи, що йому від мене не відбутися, приймається пояснювати.

─ Господар заїжджого двору, мабуть, вирішив заощадити, і закупив однакові ключі і замки, тому одним і тим же ключем можна відкрити якщо і не всі двері, то половину вже точно. І, передбачаючи твоє занепокоєння, поспішаю запевнити, що нашу добру няню я закрив. Сили на невеликій телекінез, що рухає язичок замку, мені вже точно вистачило.

Я трохи заспокоююсь, але все одно поки не можу заснути.

─ Кіан, ─ збираюся з духом і питаю, те, що давно хотіла, але не наважувалася. ─ Навіщо ти мене врятував?

Чоловік повертається до мене, і я бачу, як виблискують у темряві його очі. Цей пильний погляд обпікає мене не гірше багаття, змушуючи серце битися частіше, прискорюючи пульс, посилаючи нервове тремтіння по тілу. Дихання стає нерівним і переривчастим, а в животі з'являється незрозуміле солодке томління.

─ Киан?

─ Тому що пошкодував. Винні мають завжди отримувати по заслугах, але і для них така кара була б уже занадто. Сер Ловар став досить часто переступати межу ...

Його слова здаються мені досить логічними і правдивими. А чого я чекала? Тільки ось чому серце після таких ось пояснень болісно стискається, і ставати нестерпно гірко.