Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг
Перед подвійними дверима відкрився вестибюль з підлогою з червоних і чорних мармурових квадратів. На стінах, обшитих дерев’яними панелями, висіли вицвілі портрети старих лордів і дам. Посередині стояла статуя з рожевого мармуру і хромованої сталі. Скидалося на те, що це мандрівний лицар, озброєний чимось на кшталт шестизарядного револьвера чи короткого меча, піднятого над головою. Хоча обличчя було майже позбавлене індивідуальних рис — скульптор лише злегка торкнувся його різцем — та Мія здогадувалася, хто це. Знала.
— Вітаю тебе, Артуре Ельд, — вона опустилася перед статуєю в низькому реверансі. — Благослови їжу, яку я збираюся прийняти, щоб підживитися. І підживити мого хлопчика. Доброго тобі вечора. — Вона не могла побажати йому довгих днів на землі, тому що його дні, як і дні всього роду Ельда, давно минули. Натомість Мія пучками пальців торкнулася своїх усміхнених уст і послала йому поцілунок. Продемонструвавши гарні манери, вона зайшла до обідньої зали.
Ця кімната була величезною — сімдесят ярдів завдовжки і сорок завширшки.
Уздовж обох стін сяяли сліпучі електричні смолоскипи в кришталевих плафонах. Сотні стільців стояли біля неозорого столу з залізного дерева, заставленого гарячими й холодними наїдками. Для кожного гостя було поставлено білу тарілку з витонченою синьою облямівкою — особливу тарілку. Стільці були порожні, особливі тарілки були порожні, келихи для вина теж, хоча вино стояло у золотих відерцях на рівних проміжках уздовж усього столу, охолоджене й готове до вжитку. Усе було так, як вона собі й уявляла в своїх найприємніших, найпрозоріших мріях. Вона знову і знову знаходила цю залу готовою до святкування, і так буде доти, доки вона (і її дитя) цього потребуватимуть. Хай де вона перебувала, цей замок завжди опинявся поряд. То й що, коли тут тхнуло вогкістю й старим намулом? Яка їй різниця, що у тінях під столом щось метушилося й пищало — можливо, пацюки чи тхори? Над столом було світло, розкішно, ширилися божественні пахощі, страви наче припрохували, щоб вона їх скуштувала. Нехай морок під столом сам подбає про себе. Це не її діло, ні, вона не зважатиме.
— Ось іде Мія, нічия дочка! — весело вигукнула вона в мовчазну кімнату з сотнями змішаних пахощів м’яса, соусів, кремів і фруктів. — Я голодна, і я поїм! І нагодую своє дитя! І якщо хтось має щось проти мене, нехай виступить уперед і скаже! Нехай покажеться, я роздивлюся його, а він — мене!
Авжеж, ніхто не вийшов уперед. Ті, хто колись правив тут учти, давно покоїлися в могилах. Тепер тут панував лише глибинний і сонний стукіт слоутрансових двигунів (а також невиразне та неприємне попискування з Країни Підстілля). За її спиною мовчки стояв стрілець. Це відбувалося вже не вперше. Замку він не бачив, проте добре бачив її саму.
— Мовчите, отже, згодні! — гукнула вона й притисла руку до живота, що вже почав випинатися. Округлюватися. А потім, сміючись, закричала: — Еге ж, саме так! Мія прийшла на бенкет! Нехай він прислужиться їй і дитяті, якого вона носить під серцем! Нехай їм обом буде добре!
І вона заходилася бенкетувати, але на одному місці не сідала й з однієї тарілки не їла. Ці тарілки — особливі, білі з синім — були їй огидні, невідь-чому, та вона й знати не хотіла. Їжа — ось що її цікавило. Вона походжала вздовж столу, наче на найбільшому в світі фуршеті: підхоплювала шматки страв руками й відправляла їх до рота, часом відкушуючи гаряче м’ясо просто з кістки й жбурляючи обгризені суглоби назад на тарелі. Кілька разів вона промахнулася, і шматки м’яса покотилися білою лляною скатертиною, лишаючи по собі плями від соку, схожі на кров з носа на хустинці. Один такий шмат перекинув соусницю, інший розбив на друзки кришталевий таріль, наповнений журавлиновим желе. Третій скотився зі столу, і Мія почула, як щось ухопило його й потягло під стіл. Після короткого пронизливого вереску сварки пролунав крик болю: якась істота застромила зуби в іншу. Потім тиша. Коротка тиша, яку перервав регіт Мії. Вона обтерла масні пальці об живіт: повільно, насолоджуючись тим, як плями від м’яса й соусів розпросторювалися на дорогому шовку, тішачись припухлим грудям і відчуттям сосків, твердих, шорстких і збуджених, під кінчиками пальців.
Вона повільно йшла до краю столу, розмовляючи сама з собою багатьма голосами, створюючи божевільну тріскотняву.
Як там твоє «нічого», любчику?
Дякую, що спитала, Міє, моє «нічого» в повному порядку.
Ти віриш у те, що Освальд вирішив убити Кеннеді самотужки?
Нізащо в світі не повірю, люба, — тут замішане ЦРУ. Вони чи ті білопикі мільйонери, сталеві магнати з Алабами.
Бомбінгем,[6] Штат Алабама, люба, чи ж це не правда?
Ти вже слухала нову платівку Джоан Баез?
О так, у неї янгольський голос, чи не так? Я чула, вони з Бобом Діланом збираються одружитися…
І так безперестанку. Роланд чув у цьому голосі культурний тон Одетти й Деттину грубу, проте соковиту лайку. Чув голос Сюзанни і багатьох інших жінок. Скільки їх було в її голові? Скільки особистостей, сформованих і напівсформованих? Він дивився, як вона тягнеться до порожніх тарілок, яких не існувало насправді, й порожніх склянок (також відсутніх), їсть просто з тарелів, жує з апетитом голодної, її обличчя поступово вкривається лиснючим шаром жиру, а ліф її сукні (якої він не бачив, проте відчував, що вона є) темнішає від обтирання пальців, коли вона стискає тканину, плямуючи її на грудях, — ці рухи були надто впізнаваними, щоб помилитися. Щоразу, коли зупинялася, вона хапала повітря перед собою і жбурляла невидиму тарілку на підлогу чи об стіну, що існувала лише в її уяві.
— Ось тобі! — кричала вона зухвалим голосом Детти Волкер. — Ось тобі, гидка Синя Тітко, я знов її розтрощила! Розбила твою чортову тарілку, як тобі це подобається? Подобається, га?
Переходячи далі, вона часом тихенько й приємно підсміювалася та запитувала в такої-то, як ведеться «їхньому синочкові такому-то у Моргаузі й хіба не чудово, що для людей з кольоровою шкірою відкрили таку гарну школу, це просто диво якесь! А як твоя матуся, люба? Ой, як мені шкода це чути, ми всі молитимемося, щоб вона одужала!»
Говорячи, вона тягнулася до уявних тарілок. Хапала зелену соусницю, де блищала чорна ікра, прикрашена шкіркою лимона. Занурювала в неї обличчя, як свиня в ночви. Жадібно їла. Знову підводила обличчя, всміхалася скромно і стримано у світлі електричних
