Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг

— Слухай, ходімо до перехрестя Другої та Сорок шостої, — запропонував Джейк і повів головою у бік себе, котрий слухав пісню Аарона Діпно. — Я нас наздожену.

Обміркувавши це, Едді похитав головою.

Джейк трохи знітився.

— Невже ти не хочеш побачити троянду?

— Хочу, ще й як хочу, — сказав Едді. — Аж зі штанів вискакую.

— Тоді…

— Мені здається, ми тут ще не все побачили. Не знаю чому, але маю таке відчуття.

Джейк — той, що жив у сімдесят сьомому, — лишив двері відчиненими, коли повернувся, тож тепер Едді прослизнув у отвір. Аарон Діпно саме виповідав Джейкові загадку, котру вони пізніше випробують на Блейні Моно: «Що без ніг, але біжить, з ложем, та на місці не лежить». Тим часом Джейк із Серединного світу знову вивчав дошку оголошень біля вітрини книгарні («смажений на пательні Вільям Фолкнер, круто зварений Реймонд Чендлер»). Його обличчя спохмурніло, але виражало радше сумнів і тривогу, ніж лихий настрій.

— На цій дошці теж щось не так, — сказав він.

— Що саме?

— Не можу згадати.

— Це важливо?

Джейк повернувся до нього. Очі під похмуро зведеними бровами зиркали налякано.

— Не знаю. Це теж загадка. Ненавиджу загадки!

Едді співчутливо кивнув.

— Коли Беріл — не Беріл? Коли вона Клаудія, — мовив він.

— Га?

— Не зважай. Відійди, Джейку, бо вріжешся сам у себе.

Джейк кинув ошелешений погляд на Джона Чемберза, що саме виходив йому назустріч, і послухався Едді. А коли Джейк’77 рушив Другою авеню з двома новими книжками в лівій руці, Джейк із Серединного світу стомлено глянув на Едді.

— Одне я точно пам’ятаю, — сказав хлопчик. — Коли я виходив із книгарні, я був переконаний, що більше ніколи сюди не повернуся. Але ж повернувся.

— Зважаючи на те, що ми зараз більше скидаємося на привидів, ніж на реальних людей, я б сказав, що це суперечливе твердження. — Едді дружньо почухав Джейкові потилицю. — А якщо ти все ж забув щось важливе, Роланд допоможе тобі згадати. Він добре на цьому знається.

У відповідь на це Джейк полегшено всміхнувся. Він уже на власному досвіді відчув, як стрілець уміє видобувати з людей спогади. Роландів друг Алан володів хистом читати думки інших, Катбертові природа відсипала стільки почуття гумору, що вистачало на чотирьох, а Роланд за багато років став збіса вправним гіпнотизером. У Лас-Вегасі він би вмить став мільйонером.

— А тепер ми вже можемо йти за мною? — спитав Джейк. — Поглянути на троянду? — Він з нещасним виглядом подивився на обидва боки Другої авеню, що здавалася світлою та темною водночас. — Там, коло неї, напевно, буде ліпше. Троянда все робить кращим.

Щойно Едді зібрався погодитися, як перед книгарнею Кельвіна Тауера пригальмував темно-сірий лімузин «лінкольн». Він без вагань припаркувався перед пожежною колонкою біля жовтої бровки тротуару. Передні дверцята відчинилися. Коли Едді побачив, хто вилазить з-за керма, то вхопив Джейка за плече.

— Ой! Боляче!

Та Едді наче й не чув, натомість ще міцніше стис плече хлопчика.

— Господи, — прошепотів Едді. — Господи Ісусе, та що це, в біса, таке?

ВІСІМ

Джейк побачив, що колір обличчя Едді з блідого швидко змінився на попелясто-сірий. Очі вилізли мало не на лоба. Не без зусиль хлопчик розтиснув його пальці і зняв руку зі свого плеча. Едді зробив слабкий жест, наче хотів підняти руку й тицьнути вказівним пальцем, але йому наче забракло сили. Рука кволо опустилася донизу.

Поки водій відчиняв задні дверцята, чоловік, який виліз з пасажирського сидіння «лінкольна», вийшов на хідник. Навіть Джейкові його кроки здавалися відпрацьованими, майже як у танцівників. Чоловік, що сидів на задньому сидінні, був убраний в дорогий костюм, та це не надто допомагало приховати його низький зріст, чимале випнуте черево та чорне волосся, що вже починало сивіти біля коренів. З чорного волосся, судячи з його плечей, сипалася лупа.

Раптом Джейкові здалося, що пітьма навколо погустішала. Він подивився на небо: чи не зайшло, бува, сонце за хмару. Ні, не зайшло, проте хлопчик міг поклястися, що бачить чорний ореол довкола сліпучого сонця — неначе налякане око, обведене фарбою для повік.

За півкварталу від них, ближче до центру міста, хлопчик зразка 1977 року глипнув у вітрину ресторанчика, і Джейк згадав його назву: «Чу-Чу». Неподалік була музична крамниця «Вежа могутності», де він подумає: «Нині вежі продають майже за безцінь». Якби той Джейк озирнувся, то побачив би сірий «лімузин»… але він пішов далі. Джейк’77 був зациклений лише на прийдешньому.

— Це Балазар, — промовив Едді.

— Що?!

Едді показав на присадкуватого, який саме поправляв свою дорогу краватку від «Сулка». Інші двоє оточили його по боках. Вигляд у них був спокійний і пильний водночас.

— Енріко Балазар. Тільки набагато молодший. Господи, та йому сорок років!

— Зараз 1977 рік, — нагадав йому Джейк. І раптом його осяяло: — Це той, кого ви з Роландом убили? — Якось Едді розповів Джейкові про стрілянину 1987 року в Балазаровому клубі, опускаючи найкривавіші подробиці. Наприклад, про те, як Кевін Блейк вкинув до кабінету Балазара голову брата Едді, щоб виманити Едді й Роланда на відкриту місцину. Голову Генрі Діна, великого мудреця і видатного наркаша.

— Ага, — відповів Едді. — Той, кого ми порішили. А той, що за кермом був, — то Джек Андоліні. Старе Страшко, як його називали люди. Позаочі, звісно. Він вийшов разом зі мною в ті двері за мить до того, як почалася м’ясорубка.

— Але ж Роланд і його пристрелив. Хіба ні?

Едді кивнув. То було простіше, ніж пояснювати, як омаро-монстриська на пляжі осліпили Джека Андоліні й клешнями та щелепами перетворили його лице на місиво.

— Інший охоронець — то Джордж Бйонді. Шнобель. Його я кокнув власноруч. Себто ще кокну. Через десять років. — Едді мав такий вигляд, наче от-от зомліє й гепнеться на землю.

— Едді, ти в нормі?

— Мабуть. Здається. — Вони відійшли од дверного проходу книгарні. Юк знову примостився ближче до Джейкової щиколотки. Джейкове молодше «я» вже зникло з Другої авеню. «Я побіг, — подумав Джейк. — Може, перестрибую зараз через візок поштового вантажника. Щодуху мчу до крамнички делікатесів, бо переконаний, що то шлях назад, до Серединного світу. Шлях до нього».

Балазар зиркнув на своє відображення у вітрині біля дошки «СЬОГОДНІ В МЕНЮ», востаннє кінчиками пальців розпушив ріденьке волоссячко над вухами і переступив через поріг книгарні. Андоліні й Бйонді йшли слідом.

— Круті хлопці, — сказав Джейк.

— Найкрутіші, — погодився Едді.

— З Брукліну.

— Ну