Спокута сатани - Марія Кореллі

Я не став відповідати, а підійшов до столу, згорнув виправлені аркуші, написав адресу друкарні, потім подзвонив і віддав своєму лакеєві Моррісу пакунок із наказом віднести його негайно. Тоді я повернувся до Лючіо, який досі сидів біля каміна; поза його свідчила про меланхолію, і він затулив очі долонею, на яку полум'я кидало червоні відблиски. Я пошкодував про те хвилинне роздратування, яке відчув до нього, бо він сказав мені правду, і ледь торкнувся його плеча.

− Тепер ваша черга сумувати, Лючіо! − сказав я. − Боюся, що моя похмурість виявилась заразливою.

Він прибрав руку від обличчя, і я побачив його очі − великі та променисті, немов очі вродливої жінки.

− Я розмірковував, − зітхнув він, − про ті слова, які сам щойно промовив: «твори завжди справджують себе». Цікаво, що в мистецтві так завжди буває: ані шарлатанство, ні облуда не зживаються з богами Парнасу. А в житті зовсім інакше. Я, наприклад, ніколи не справджую себе. Подекуди життя ненависне мені, як ненависне воно всім.

− Може, ви закохані? − спитав я з усмішкою. Він зірвався з місця.

− Закоханий?! Присягаюся, ця думка збуджує в мені обурення! Закоханий! Жодна жінка не може зачарувати мене − мене, з моїм переконанням, що вона не більш як тендітна біло-рожева лялька з довгим волоссям, часто не її власним! Що ж стосується жінок із хлоп'ячими манерами, чи то «нових типів нової ери», то їх я й по готів не визнаю за жінок: це аномальні зародки якоїсь третьої статі, яка не буде ані чоловічою, ані жіночою. Любий мій Темпесте, я не навиджу жінок. Ви б теж ненавиділи, якби знали їх так, як знаю я. Вони зробили мене таким, яким я є, і не дозволяють мені стати інакшим.

− У такому разі їх можна привітати, − зауважив я, − ви на даєте їм ваги!

− Так, − відповів він стиха.

Легкий усміх осяяв його обличчя, і очі його горіли, немов діаманти; цей дивний блиск я помічав не раз.

− Але повірте мені, що я ніколи не змагатимусь із вами заради такого мізерного дару, як жіноче кохання, Джеффрі: воно не варте того, щоб за нього битися. До речі, про жінок: я згадав, що обіцяв графові Ельтону привезти вас цього вечора до їхньої ложі в «Геймаркеті». Він − убогий пер, страждає на подагру, від нього тхне портвейном; але його дочка леді Сибілла − одна з найперших красунь Англії. її було відрекомендовано придворному товариству минулого сезону, й вона справила фурор. Хочете поїхати?

− Я цілком у вашому розпорядженні, − сказав я, дуже втішений з нагоди у товаристві Лючіо уникнути нудьги усамітнення. Хоча його розмови подекуди й дратували мене своєю сатирою, тим не менш слова його незмінно знаджували мій розум і залишались у пам'яті. − О котрій годині ми маємо зустрітись?

− Ідіть тепер одягатись і приходьте на обід, а потім разом поїдемо до театру. П'єса буде на звичайну тему, яка останнім часом є популярною на театральному коні: уславлення «пропащої жінки», виставлення її як взірця чистоти і добра перед здивованими очима простаків. Словом, п'єса не варта уваги, натомість леді Сибілла, можливо, варта.

Він стояв проти мене й усміхався. Вогонь у каміні згас, і ми опинились у темряві; я натиснув на кнопку, й кімната освітлилась електрикою. Надзвичайна врода князя знову вразила мене: вона була якась особлива, майже неземна.

− Чи не вважаєте ви, що на вас забагато дивляться, Лючіо? − спитав я раптово.

Він розсміявся.

− Жодною мірою! Нащо людям дивитись на мене? Кожен із них настільки зайнятий своїми справами й так багато думає про власну особу, що навряд чи забуде про своє «я», навіть якби сам диявол стояв за його спиною. Жінки подекуди на мене дивляться з афектованою манірністю та з котячим кривлянням, що зазвичай роблять представниці прекрасної статі, коли бачать гарного на вроду чоловіка.

− Я не можу їх за це засуджувати! − вигукнув я, не відводячи очей від його величної постаті та вродливого обличчя: я був у за хваті, який зазвичай відчувають, оглядаючи прекрасну картину або статую. − А скажіть-но мені, як дивиться на вас леді Сибілла, з якою ми сьогодні маємо зустрітись?

− Леді Сибілла ніколи мене не бачила, − відказав він, − і я бачив її лише здалеку. Вочевидь, граф Ельтон і запросив нас сьогодні до ложі, аби познайомити з нею.

− Ага! Шлюб на думці!

− Так, гадаю, що леді Сибіллу призначено до продажу, − від повів він із холодною байдужністю, і його гарні риси утворили в цю мить непроникну маску презирства. − Досі пропоновані ціни не були достатньо високі. Але я не маю наміру купувати. Я вже сказав вам, Темпесте, я ненавиджу жінок.

− Серйозно?

− Щонайсерйозніше. Жінки завжди шкодили мені: вони зава жали мені в моєму поступі. Та найдужче я зневажаю їх ось за що: вони наділені величезною силою робити добро, але марнують цю силу, й вона не знаходить собі застосування. Вони наперед віддають перевагу всьому відразливому, вульгарному, що є в житті, і це обурює мене. Вони набагато менш чутливі, ніж мужчини, а безсердечність їхня не має меж. Вони − матері людського роду, і помилки роду головним чином належать їм. Це друга причина моєї ненависті.

− Невже ви вимагаєте досконалості від людського роду? − спитав я здивовано. − Адже це неймовірно!

Якийсь момент він здавався зануреним у думки.

− Усе у світі є довершеним, − промовив він, − усе, крім цього дивовижного витвору природи − людини. Чи ви ніколи не замислювались, чому людина є єдиною помилкою, єдиним недосконалим плодом незрівнянної творчості?

− Ні, ніколи. Я сприймаю речі такими, якими їх бачу.

− Я теж! − І він попрямував до дверей. − І як я бачу їх, так і вони бачать мене! Au revoir. Пам'ятайте, обід за годину!

Двері розчинилися й зачинилися; він пішов. Я лишився сам, думаючи, що за дивна це людина − що за дивовижна суміш філософії, світського поводження, чутливості та іронії, які, здавалось, перепліталися, ніби жилки листка; що за мінливий темперамент був у цієї яскравої й таємничої особи, яка випадково стала моїм найближчим