Казки Чаробору - Ольга Соболєва

- Ярославочко, - нудно зітхнула старенька, - щось тихо в нас. То народ юрмиться, а то миша не пікне. І роботи до кінця тижня нам із тобою робити не можна.

- То може в гості когось покликати? - запропонувала дівчина, намазуючи медом свіжу булочку.

- Та кого ж? Усі або в полі, або в пансіонаті, а решта своїм зайнята. Літо така пора: то танцюй, то працюй.

- Ну, хоч би бабусю мою, - знизала плечима Ярослава. - Вона давно в гості хотіла зайти, подивитися, як я влаштувалася. Та й вихідний у неї завтра.

- Ой, як добре! – радісно сплеснула руками Ягинішна. - Значить, доїдай і йди її запрошуй, а як вернешся, готуватися будемо!

Наступного дня, як і задумала Ягинішна, вони з Ярославою чекали на гостю. З дому тягнувся солодкий аромат свіжого суничного варення, а стіл під дубом прикрашав розігрітий самовар. Горобці, спокушені ранніми вишнями в кошиках, нетерпляче цвірінькали на гілках і чекали доки дівчина зайде до хати. Але вистріл з труби автомобіля змусив птахів спурхнути і, обурено цвірінькаючи, помчати в далечінь. Захоплена зненацька Ярослава, заклякла посеред двору.

Тим часом до тину під'їхав блакитний «Запорожець» діда Данила. За кермом, як завжди, сидів його онук Івар. Дівчина полегшено видихнула, коли припустила, що хлопець лише підвіз її бабусю з пансіонату. Але із заднього пасажирського сидіння з'явилася Варвара. На таких гостей ніхто не очікував. Тим часом чорнява дівчина, чемно розмовляючи з Галиною Владиславівною, допомагала нести велику тацю з пирогом і взагалі зображала суцільну доброзичливість. Підійшовши до тину, всі троє гостей завмерли в очікуванні запрошення.

Першою заговорила бабуся:

- Дітлахи такі молодці! Як побачили мене з пирогом, то одразу допомогти запропонували. А я говорю, до онучки їду, вона мені рисеня обіцяла показати. А вони, скільки тут живуть, жодного разу рись не бачили. Уявляєш? Ось і попросились подивитись.

Ярослава лише розгублено переводила погляд між трійцею біля хвіртки. Забобонною вона себе не вважала, але чомусь їй здавалося, що без запрошення Варвара не зможе увійти у двір. А якщо її впустити, то Ярослава втратить єдине місце спокою. На щастя, дівчині не довелося приймати рішення, з порога хати почувся голос Ягинішни:

- А ось і гості! - здавалося, старенька навіть рада всім новоприбулим. - Заходьте, не товпіться біля тину.

Ярослава радісно обійняла бабусю і провела всіх до столу. Але не минуло й хвилини, як Варвара почала розсипати своєю доброзичливістю: вона може то заварку з будинку принести, то чашки, а може пиріг віднести та розрізати. Ярослава лише встигала відмовлятися і махати руками - подивіться: там у Ягинішни кури, ось яблуні, а тут клумба... Але Варвару така екскурсія анітрохи не відволікла, і чорнява гостя вже прямо запитала:

- А де ж твоє славне рисеня?

Ярослава вкотре за останні півгодини завмерла в нерішучості. Як викрутитись із неприємної ситуації дівчина не уявляла, але в одному була впевнена точно – до підопічної вона цю «відьму» не підпустить. На виручку знову прийшла Ягинішна:

- Ярославочко, допоможи мені чашки принести, - кликала старенька з порога дому. - А ти, Варваро, будь так люб'язна, пиріг наріж. Ніж на столі лежить.

Невдоволено скривившись, небажана гостя почала виконувати прохання, а Ярослава поспішила до хати. Поки дівчина схвильовано нарікала на безсоромність Варвари, господиня розливала у чашки заварку.

- Ну ось чого вона до Рисянки причепилася? А може, продати хоче? Лісничий говорив...

- Ану тихо! – шикнула Ягинішна. - Не доросла вона ще, щоб зі мною в хитрості тягатись. За Рисянкою Якуб наглядить, а поки що...

- Хто такий Якуб? - перебила співрозмовницю дівчина.

- …а поки що, - наполегливо продовжила знахарка, - бери тацю і віднеси чашки. Ось цю в центрі непомітно нашій допитливій Варварі постав. Дивись, не переплутай!

Захопивши піали з варенням, Ягинішна слідом за помічницею вийшла надвір. Поки Ярослава акуратно розставляла чашки, старенька завела розмову з Галиною Владиславівною. Заінтригована диким кошеням, якого ніхто не поспішав демонструвати, бабуся сама вже просила його показати. Ягинішна заспокоїла гостей і пояснила, що рись нещодавно нагодували і та спить. Але, як тільки вони закінчать чаювати, то обов'язково подивляться на лісове диво. Отримавши таку відповідь, Варвара змушена була зображати ввічливу бесіду, а Івар відверто нудьгував. Мабуть, дівчина притягла його сюди лише для прикриття своєї надмірної цікавості.

Через півгодини Галина Владиславівна, що сиділа обличчям до будинку, здивовано пригледілася до даху. Примруживши очі, вона шукала в кишені сарафану окуляри і попутно охала:

- Матінко рідна, що це там? Чи не собака? Чи коза? Та звідки ж такий великий?

Усі присутні, як один, повернулися у вказаному напрямку. Тим часом бабуся таки вдягла окуляри і разом з усіма розглядала пухнастого чорного кота. Великий, ні – величезний кіт, вправно маневрував на ребристому схилі даху. Виляючи завидним пелехатим хвостом, він зістрибнув на перила ґанку, після чого неспішно спустився на половиці. На мить обернувшись, кіт обвів золотистим поглядом застілля і зник у відкритих дверях будинку. Не встиг ніхто й слова сказати про небачені розміри звіра, як Варвара тихо застогнала.