Казки Чаробору - Ольга Соболєва

Лісовий чагарник різко змінився моховими прогалинами, під ногами зачвакала драговина, а поодинокі напівмертві дерева більше нагадували риб’ячий скелет. От і пристанище Мокляка! Точніше кажучи – Плюгаве болото. Так місцину прозвали ще безліч століть тому назад. Воно і зрозуміло чому. По-перше, запах. Варвара, звичайно, вже звикла та перед прогулянкою до драговини краще було не їсти. По-друге, світло. Тут ніколи не бувало сонця і місяця. Завжди сірий затінок, що лише вночі ставав більш густим. Та, по-третє, вигляд. Хвощ, змішуючись з мохом, створював невеличкі острівці, що оманливо запрошували ступити на них, а високий очерет та густа жорстка осока ховали під собою повалені стовбури напівзгнилих дерев. Ті ж, що зосталися стояти – переважно берези та верби – виглядали немов риб’ячі кістки чи закам’яніле зміїне кубло.

Але Мокляку було мало, тому, тільки-но заволодівши драговиною, він почав стягувати сюди все сміття з околиць. На гілках гірляндами колихалися прив’язані бляшанки, скрізь плавали пластикові пляшки, а автомобільні колеса утворювали плавучі клумби з журавлиною та росичкою. До остатньої Варвара не радила б наближатися ні за яких умов. Темне чаклунство Мокляка перетворило рослину на чудовисько, яке було не проти поласувати не тільки комахами.

Винирнувши з темної багнюки, болотник вишкірився своїми дрібними зубенятами та забулькотів:

- Ба які люди! А як ти так проскочила повз моїх ба сторожів?

- Передай повелительці, що і вона тепер так зможе, - зверхньо наказала Варвара. - До речі, коли?

Мокляк здивовано квакнув та засопів, а дівчина в свою чергу раділа, що при мізерному світлі ліхтарика не бачить пики навія. Чому мізерному? Просто на Плюгавому болоті будь-що тьмяніє, а то і взагалі перестає працювати.

Та радість тривала недовго. Винирнувши з багнюки на половину свого зросту, Мокляк подався до відьми і вперіщився в неї здивованим поглядом. До речі, болотник істота неприваблива та відразлива. Як і більшість навйого народу він був схожий на людину: дві руки, дві ноги, голова та здатність базікати. Але на рибу він скидався не менше: слизьке тіло, подекуди вкрите лускою, сом’ячий рот з такими ж вусами, відсутність носа і вух, а головне – широко поставлені білясті очі.

- І ти для цього ба сюди приперлася? – знову забулькотів навій. – Могла б передати кимось. Ба та тими ж злиднями своїми!

- А що таке? – скривилася у відповідь відьма.  – Вже не радий бачити мене на своєму смітнику? Пам’ятаю колись ти намагався мене сюди затягнути силоміць.

- Знаєш ба, - зам’явся болотник, - хто старе поминає, той щастя немає.

- Авжеж, - Варвара витягнула з кишені і протягнула Мокляку папірець. – Дістань мені це.

Пробігшись по списку поглядом, навій ошелешено квакнув і обурився:

- Ба та це ціле багатство! Губа не трісне від таких запитів?

- А це не для мене, - відмахнулась відьма. – Для повелительки. Так що придуши в собі жадібну жабу і збери все якомога швидше. Не забудь про те, що зі зворотного боку. То щоб стара Яга носа свого в наші справи не змогла сунути.

Раптом десь неподалік нічну тишу розрізав дівочий сміх. Створюючи галас і безладдя, хтось пробирався скрізь чагарник та намагався наздогнати… Ауку?

- Ну ти ба подивись! – обурено сплюнув Мокляк. – Як мої підопічні якогось дурного туриста спіймають, так це ба злочин. А як ці ба дівки ненормальні мені всіх аук передушать, так ба ласкаво просимо!

- Мавки? – поцікавилася Варвара.

- Ще й ба русалки з ними носяться, - знову зневажливо сплюнув болотник. – Плітки ба ходять, що далі за ічотиків візьмуться.

За цим разом відьма не відповіла нічого, але подумала, що треба б мавкам запропонувати угоду. Вони їй з нав’їх інгредієнти, а вона їм щось заплатить. Та не зараз. Бо так і під гарячу руку втрапити можна.

- Збери мені зі списку все, якомога швидше! – знов серйозно наказала дівчина. – Ці зілля не один день варяться.

Не дочекавшись відповіді, відьма юркнула в лісовий чагарник та, обійшовши здичавілих лукав’їх, попрямувала додому. Завтрашню зміну в «Причаробор’ї» ніхто не відміняв.

***

Сонячного червневого ранку Ярослава та Ягинішна чаювали у дворі. Великий дерев'яний стіл із різьбленими лавками стояв під розлогою кроною вишні. Серед гілок цвірінькали птахи, Рисянка безтурботно пустувала в клумбі, полюючи за метеликами, а господиня дворища жартівливо нарікала на кота:

- Баюна вже третій день не видно, а я так хотіла вас познайомити. Він у мене дуже вихований та розумний. Але біда: як тільки прилітають жар-птиці, так і немає йому спокою. Неначе ошалілий за пір'ям полює.

- І навіщо йому пір'я? - поцікавилася дівчина, скептично перебираючи в голові назви пернатих, яких старенька могла обізвати жар-птицями.

- Молодість дарують, зцілюють, а деякі на золото камінь можуть перетворювати або скло на перли. Є такі, що яскравіше вогню горять. Більшість здатні темні чари знімати.

Ярослава лише задумливо хмикнула. Непогано було б отримати таке пір’ячко у реальному житті. І зцілити можна, і вічно юною бути, і багатою до всього іншого теж не завадило б стати. Але всі ці думки дівчина лишила при собі. Тож у дворі знову повисла безтурботність.