Проклята - Наталка Смеречинська
- За що ти його так ненавидиш? - Не витримала я і спитала те, що цікавило мене давно.
- Принцеса просто не може повірити, що перед її чарами комусь вдається встояти - пролунав зовсім поруч тихий та впевнений чоловічий голос.
Га? Коли він встиг так швидко до нас підійти? Поруч стояв той самий Констянтин, друг Влада, якого ми так безсовісно обговорюємо.
- Але я звик - посміхнувшись повідомив мені хлопець і протягнув руку - Костя.
- Лєна - відповіла я, автоматично протягуючи свою у відповідь.
Хлопець легко потис її, а поруч почулося обурене:
- Тобі голову пора лікувати. Щоб я, та звертала увагу на такого як ти.. - і стільки було праведного гніву в цих словах, що зразу ж ставало зрозуміло: Констянтин влучив в саме яблучко. Алісу дійсно ображало, що ще один представник чоловічої статі поруч не впав жертвою її краси та харизми.
Хлопець лише мовчки похитав головою і насмішкувато блиснув сірими, як ртуть, очима. У відповідь білявка пирхнула і гордо піднявши голову рушила до стійки ресторану.
- Лєна, ти йдеш? - покликала вона мене, зрозумівши, що я не поспішаю їй в слід - Будеш щось?
Її очі говорили: "Тільки спробуй залишитися поруч з ним, зрадниця!". Я лише пересмикнула плечима і вибачившись пішла у слід подрузі. Ні, не тому, що боялася гніву "принцеси", а тому що відчувала себе якось ніяково поруч з Костею. Навіть можна сказати моторошно. А я останнім часом справжній експерт до всього, що стосується слова "моторошно".
Відчуття наче поруч з тобою причаїлася величезна змія і при нагоді збирається напасти, не полишало мене впродовж всього, короткого спілкування з другом Влада.
- Ненавиджу його!
Прошипіла Аліса кидаючи гострий та швидкий погляд через плече.
- І він помиляється, зрозуміла - наманікюрений ніготь подружки тицьнув в моє плече, додаючи "аргументів" останнім словам білявки - Я терпіти не можу, цього хробака!
- Угум - промукала, щось незрозуміла я, в надії, що це її заспокоїть, але марно.
- Заморочив голову Владу і крутить ним як хоче. Друг!- останнє "друг" було сказано з особливою зневагою - Вони познайомилися ще в армії де разом служили й з того часу цей Костя використовує його на пропалу.
- Тобто? - я нагострила вушка, зрозумівши, що в емоціях подружка може поділитися чимось цікавим.
- Невідомо чим він займається, цей Костя. Наче служить в СБУ, але в якому відділі достеменно не відомо. Він постійно просив Влада про якісь послуги, особливо коли той служив в поліції, до...
- Замовили вже щось, дівчата? - перебив нас Владислав, наближаючись.
Аліса стрепенулася, як дитина яку зловили над вазочкою з цукерками, а навколо вже валялося кілька папірців, але швидко взяла себе в руки та в'їдливо відповіла.
- Так! Нам з Лєною чай, тобі американо з молоком, а твоєму любому Костю отрути й кексик з миш'яком у подарунок. Від закладу, правда ж?
Аліса обернулася до вкрай здивованої продавчині й підморгнула жіночці віком за тридцять.
- Алісо! - загрозливо вимовив Влад і потім звернувся до пані за прилавком - Організуйте все що назвала моя сестра, тільки без отрути, будь ласка.
- Само собою! - серйозно кивнула продавчиня, але очі її сміялися. Видно було, що з почуттям гумору в неї все в порядку - Ще щось?
- Ні, дякую! - відповіла за всіх Аліса - Чим раніше закінчимо, тим швидше доберемося до міста.
Від згадки про Радомишль настрій у всіх моментально впав до відмітки "похмуро". Що нас чекає там і з чим доведеться стикнутися ніхто не знав, але те що буде нелегко розуміли всі.
Тому далі ми вже стояли мовчки, кожен занурившись у власні думки та переживання.
- Ваше замовлення! - сказала продавчиня виставляючи на тацю чай та каву.
- Дякую - відповів Влад і легко підхопивши підніс, повів нас до столу де вже встиг допити своє замовлення сіроокий Костянтин.
- Введеш нас в курс справи? - запитав Владислав, коли ми сіли на мягкі диванчики біля столика.
- Насолоджуйтесь - щедро махнув останній в сторону напоїв, а сам почав розповідати.
- По справі цій було важко щось знайти, документів майже не лишилося і довелося все збирати по крихтах та долучати до цього свої над природні аналітичні здібності - Костя постукав вказівним пальцем собі по лобі, а очі задоволено блиснули від власного жарту. Аліса зневажливо пирхнула на таку самовпевнену репліку, але, о диво, промовчала - З прямих нащадків у Ганни Вівчар залишилася тільки ти...
Кивнув він в мою сторону.
- Але в Чайківці живе троюрідна внучата племінниця відьми, Ольга Гарбар. Її родина постійно проживала в селі і я вважаю самим доцільним починати свої пошуки з неї. Можливо родичка встигла їй щось передати, або ж вона знає якусь інформацію, що неможливо відтворити по рапортах.
- Авжеж ... Прямо таки отримала бандероль в усім відьомським начинням і припискою віддати нам при зустрічі. - Аліса все ніяк не могла заспокоїтися.
- Алісо! - вже навіть не гнівно, а якось втомлено сказав Владислав.
- І ще ось... - Костя незворушно проігнорував випад білявки й поліз до чорної сумки-портфелю діставши звідти худу, радянську папку в якій зазвичай зберігалися державні документи.
- Це все, що мені вдалося знайти по справі Вівчарихи та Ренека. Вірніше по Ренеку було більше - він кинув швидкий погляд на Влада, але той тримав незворушний вираз обличчя - Але все, що стосується того випадку знаходиться виключно тут.
Він поклав долонь на папку і посунув її ближче до мене.
- Подивись.Можливо щось пригадаєш, або помітиш. В нас так мало інформації, що будь-як деталь стане в пригоді.
Я кивнула і взяла папку до неочікувано спітнілих рук. Вся ця страшна трагедія, доля не одної, а двох родин, помістилася в маленький, пошарпаний прямокутник з красномовним написом "Дело № 71**".
Відкривати її в присутності інших не хотілося (я б воліла це робити наодинці) та й час піджимав, тому я просто сховала її у свій портфель під пильними поглядами всієї компанії.
