Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Те, кого вона побачила, вас, мабуть, не здивує.

— Квоут? — ошелешено промовила вона й роззирнулася довкола в раптовому жаху. — Боже мій, що ти тут робиш?

— Порушую заборону, — безтурботно відповів я.

Вона схопила мене й потягнула мене лабіринтом полиць, доки ми не опинилися біля однієї з читальних комірок, розкиданих по всіх Архівах. Вона запхала мене всередину, надійно зачинила двері за нами й притулилася до них.

— Як ти сюди потрапив? Лоррена ж грець ухопить! Хочеш, щоб нас обох відрахували?

— Тебе б не відрахували, — безжурно відповів я. — Ти винна щонайбільше в добровільному спільництві. За це відрахувати не можуть. Ти б, мабуть, відбулася штрафом, оскільки жінок не шмагають. — Я трохи поворушив плечима, відчуваючи, як мені злегка потягує шви на спині. — Як на мене, це дещо несправедливо.

— Як ти сюди потрапив? — повторила вона. — Прошмигнув повз стіл?

— Тобі краще не знати, — ухилився я.

Звісно, я прийшов через Підвівала. Щойно до мене принесло вітром запахи старої шкіри та пилу, я зрозумів, що вже близько. У лабіринті тунелів були заховані двері, що вели просто до найнижчого рівня Сховища. Вони забезпечували канцелярам легкий доступ до вентиляційної системи. Двері, звісно, були замкнені, але замкнені двері ніколи не були для мене великою перешкодою. На жаль.

Однак Фелі я нічого з цього не розповів. Я знав, що з мого таємного маршруту буде якась користь, тільки якщо він залишиться таємним. Розповідати про нього канцелярові, навіть такому, що мені завинив, просто було нерозважливо.

— Послухай, — швидко сказав я. — Це абсолютно безпечно. Я пробув тут не одну годину, і до мене ніхто навіть не наблизився. Усі ходять із власними ліхтарями, тож уникати людей легко.

— Ти просто мене здивував, — промовила Фела, відкинувши темне волосся на плечі. — Утім, ти маєш рацію: тут, мабуть, безпечніше. — Вона відчинила двері й визирнула назовні, впевнюючись у тому, що довкола все чисто. — Канцеляри періодично перевіряють окремі читальні комірки, щоб там ніхто не спав або не злягався.

— Що?

— Ти дуже багато не знаєш про Архіви. — Фела всміхнулася й відчинила двері навстіж.

— Тому мені й потрібна твоя допомога, — сказав я, коли ми вийшли до Сховища. — Я геть не можу тут зорієнтуватися.

— Що ти шукаєш? — запитала Фела.

— Десь із тисячу різних речей, — чесно зізнався я. — Але можна почати з історії амірів. Або будь-яких невигаданих повідомлень про чандріян. У принципі, що завгодно як про тих, так і про інших. Я не спромігся знайти геть нічого.

Я й не намагався приховати розпачу в голосі. Те, що я нарешті потрапив до Архівів і не міг знайти жодну з тих відповідей, які шукав, бісило.

— Я гадав, тут усе краще організовано, — буркнув я.

Фела притишено захихотіла.

— А як саме ти б це зробив? Ну, тобто організував усе.

— Я, власне, думав про це останніх кілька годин, — відповів я. — Найкраще було б організувати все тематично. Ну, ти зрозуміла: історичні тексти, спогади, граматики…

Фела зупинилась і тяжко зітхнула.

— Гадаю, з цим треба покінчити. — Вона навмання дістала одну книжку з полиці. — Яка тема цієї книжки?

Я розгорнув її й позирнув на сторінки. Вона була написана почерком старого писаря, неохайним і малочитомим.

— Схоже на спогади.

— Які саме спогади? Як би ти співвідніс її з іншими спогадами?

Ще не закінчивши гортати сторінки, я помітив ретельно накреслену карту.

— Власне кажучи, вона більше скидається на подорожні нотатки.

— Чудово, — погодилася вона. — Де б ти поставив її у відділі спогадів про подорожі?

— Я б упорядкував їх за географічним принципом, — заявив я, насолоджуючись цією грою. Перегорнув ще кілька сторінок. — Атур, Модеґ і… Вінт? — Я насупився й поглянув на корінець книжки. — Скільки їй років? Атурська імперія поглинула Вінт понад триста років тому.

— Понад чотириста років тому, — виправила вона. — То куди ставити подорожні нотатки про місце, якого вже не існує?

— Насправді це швидше був би історичний текст, — відповів я вже повільніше.

— А якщо він неточний? — не вгавала Фела. — Написаний на основі чуток, а не особистого досвіду? Що, як він суто художній? Романи у формі подорожніх нотаток були доволі модними в Модеґу кілька століть тому.

Я згорнув книжку і, не кваплячись, повернув її на полицю.

— Я починаю розуміти, в чому проблема, — задумливо сказав я.

— Ні, не починаєш, — відверто заперечила Фела. — Ти просто трішечки здогадуєшся про проблему. — Вона обвела жестом Сховище. — Припустімо, ти завтра станеш Майстром-Архівістом. Скільки часу тобі знадобилося б на те, щоб це все впорядкувати?

Я поглянув на незліченні полиці довкола себе, що тягнулися вдалину, зникаючи в темряві.

— На це знадобилося б ціле життя.

— Є докази на користь того, що на це потрібне більш ніж одне життя, — сухо відказала Фела. — Тут понад три чверті мільйона томів, і це навіть без урахування глиняних табличок, сувоїв або фрагментів із Калуптени.

Вона зневажливо махнула рукою.

— Отже, ти витрачаєш багато років на розробку ідеальної організаційної системи, в якій навіть є зручне місце для твоїх історико-художніх спогадів про подорожі. Ти разом із канцелярами десятиліттями ідентифікуєш, сортуєш і заново впорядковуєш десятки тисяч книжок. — Вона зазирнула мені в очі. — А потім ти вмираєш. Що відбувається тоді?

Я почав розуміти, куди вона хилить.

— Ну, в ідеальному світі наступний Майстер-Архівіст узявся б за діло там, де я закінчив, — відповів я.

— Хай живе ідеальний світ, — саркастично промовила Фела, а тоді повернулась і знову повела мене між полицями.

— Я так розумію, нові Майстри-Архівісти зазвичай мають власні уявлення про належну організацію?

— Не зазвичай, — визнала Фела. — Інколи над однією й тією ж системою працює кілька майстрів поспіль. Але рано чи пізно з’являється людина, упевнена в тому, що вона вміє краще, і все знову починається з нуля.

— Скільки різних систем тут було? — Я помітив, як серед полиць удалині колишеться тьмяне червоне світло, і вказав на нього.

Фела змінила напрям, пішовши геть від світла та від того, хто його ніс.

— Залежить від того, як їх рахувати, — тихо сказала вона. — За останні триста років — щонайменше дев’ять. Найгірше було років із п’ятдесят тому, коли четверо Майстрів-Архівістів поспіль пропрацювали не більше п’яти років. У результаті серед канцелярів з’явилися три різні партії, кожна з яких використовувала свою систему каталогізації, і кожна була щиро переконана, що її система — найкраща.

— Це якась громадянська війна, — зауважив я.

— Священна війна, — виправила Фела. — Дуже тиха, обережна військова кампанія, кожна сторона якої була певна, що захищає безсмертну душу Архівів. Канцеляри крали одне в одного книжки, уже каталогізовані в