Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Баст придивився до його плеча.

— Можете ним поворушити?

Хроніст кивнув і крутнув ним.

— Коли він мене торкнувся, болю було до дванадцяти холер, наче всередині там щось рвалося. — Почувши власні слова, він роздратовано хитнув головою. — Тепер воно просто якесь дивне. Заніміле. Ніби заснуло.

Баст потицяв пальцем йому в плече та з сумнівом його оглянув.

Хроніст перевів погляд на Квоута.

— Хлопчисько правильно сказав про вогонь, так? Поки він про це не згадав, я не розу… а-а-а-а-й-й-й-й-й-й-й! — Писар заволав і відсахнувся від Баста. — На Бога, що це було? — запитав він.

— Гадаю, ваше плечове нервове сплетіння, — сухо промовив Квоут.

— Мені треба було побачити глибину ушкодження, — незворушно пояснив Баст. — Реші, не принесете мені гусячого жиру, часнику, гірчиці… У нас є такі зелені штучки, які пахнуть цибулею, але не є цибулею?

Квоут кивнув.

— Кеверал? Гадаю, кілька штук ще є.

— Принесіть їх, і бинт теж. Мені тут потрібна мазь.

Квоут кивнув і пройшов у двері за шинквасом. Щойно він зник із поля зору, Баст нахилився до Хроністового вуха.

— Не питайте його про це, — наполегливо просичав він. — Не згадуйте про це взагалі.

Хроніст ніби спантеличився.

— Що ви маєте на увазі?

— Пляшку. Симпатію, до якої він спробував вдатися.

— То він справді намагався запалити ту штуку? Чому це не спрацювало? Що…

Баст посилив хватку, вгородивши великий палець Хроністові в ямку під ключицею. Писар ще раз злякано верескнув.

— Не говоріть про це, — прошипів Баст йому на вухо. — Не ставте запитань. — Тримаючи писаря за обидва плеча, Баст трусонув його один раз, як розгніваний батько чи мати вперту дитину.

— Господи милосердний, Басте. Мені аж тут чути, як він виє, — гукнув Квоут із кухні. Баст випростався й посадовив Хроніста прямо на стільці, тим часом як шинкар вийшов із дверей. — Тейлу з тобою, він же білий як простирадло. З ним усе буде гаразд?

— Це, мабуть, усе одно що обмороження, не серйозніше, — зневажливо відповів Баст. — Якщо він репетує, як маленька дівчинка, то я тут ні до чого.

— Що ж, будь обережний з ним, — наказав Квоут, а тоді поставив на стіл горщик із жиром і поклав жменьку зубчиків часнику. — Ця рука буде йому потрібна ще щонайменше кілька днів.

Квоут почистив і потовк часник. Баст змішав мазь і розмазав смердючий засіб у писаря на плечі, а тоді перев’язав його бинтом. Хроніст сидів нерухомо.

— Не хочете сьогодні пописати ще трохи? — запитав Квоут, коли писар уже вдягнувся в сорочку. — До якогось справжнього закінчення нам ще не один день, але я до кінця дня можу роз’яснити дещицю.

— Мене вистачить ще не на одну годину.

Хроніст квапливо виклав вміст своєї сумки, навіть не глянувши на Баста.

— Мене теж. — Баст із ясним і завзятим обличчям повернувся до Квоута. — Я хочу дізнатися, що ви знайшли під Університетом.

Квоут ледь помітно всміхнувся.

— Я так і думав, Басте. — Він підійшов до столу й сів. — Під Університетом я знайшов те, чого хотів найбільше, однак це було не те, чого я очікував. — Він жестом наказав Хроністові взятися за перо. — Так часто буває, коли людина здобуває те, чого бажало її серце.

Розділ вісімдесят дев’ятий

Приємний день

Наступного дня мене відшмагали на широкому брукованому подвір’ї, яке раніше звалося Квоян Гаєль. Дім Вітру. Мені це здалося напрочуд доречним.

Як і очікувалося, з цієї нагоди зібрався чималий натовп. Сотні студентів з’юрмилися на подвір’ї так, що яблуку ніде було впасти. Вони визирали з вікон і дверей. Декілька навіть видерлися на дахи, щоб краще було видно. Я, в принципі, їх за це не засуджую. Від безкоштовних розваг відмовлятися важко.

Мені завдали шість ударів по спині одинарним батогом. Не бажаючи розчарувати присутніх, я дав їм матеріал для пліток. Зіграв свою роль повторно. Я не кричав, з мене не точилася кров, і я не знепритомнів. Із подвір’я я пішов на своїх двох і з гордо піднятою головою.

Після того як Мола зашила мені спину п’ятдесятьма сімома охайними стібками, я втішився мандрівкою до Імрі, де витратив Емброузові гроші на неймовірно прекрасну лютню, два гарні комплекти ношеного одягу для себе, маленьку пляшечку власної крові й теплу нову сукню для Арі.

Загалом цей день вийшов дуже приємним.

Розділ дев’яностий

Напівзведені будинки

Я щоночі ходив досліджувати підземелля разом з Арі. Там я побачив багато цікавого. Про дещо з цього можна розповісти згодом, але поки що достатньо сказати, що вона показала мені всі незліченні та розмаїті куточки Піднизу. Вона провела мене до Дновини, Скакалок, Лісів, Нірниці, Цвіркунчика, Десятин, Свічконоса…

Імена, які вона їм дала, попервах здавалися безглуздими, але коли я нарешті бачив те, що вони позначали, виявлялися ідеальними. Ліси були геть не схожі на ліс. Це були просто кілька напіврозвалених коридорів і кімнат, стелі в яких підпирали грубі дерев’яні балки. Однією стіною Цвіркунчика стікала крихітна цівочка прісної води. Ця волога приваблювала цвіркунів, які наповнювали довгу залу з низькою стелею своїми писклявими пісеньками. Скакалки були вузьким коридором із трьома глибокими тріщинами на підлозі. Я зрозумів, звідки взялася ця назва, лише побачивши, як Арі дісталася на інший кінець приміщення, швидко перескочивши всі три тріщини одну за одною.

За кілька днів Арі привела мене до Підвалів, лабіринту з тунелів, які перетиналися між собою. Хоча ми перебували на глибині щонайменше в сотні футів під землею, вони були повні ненастанного швидкого вітру, що пахнув пилом і шкірою.

Саме вітер і став для мене підказкою. Він показав мені, що я невдовзі зможу знайти те, по що сюди прийшов. Однак мене бентежило, що я не розумію, звідки взялася назва цього місця. Я знав, що точно щось упустив.

— Чому ти називаєш це місце Підвалами? — запитав я в Арі.

— Це його ім’я, — невимушено заявила вона. Через вітер її тонке волосся тягнулося за нею, наче прапорець із тонкої тканини. — Речі називають їхніми іменами. Для цього імена й потрібні.

Я мимохіть усміхнувся.

— Чому в нього таке ім’я? Хіба тут не все — «підвал»?

Вона повернулася до мене, схиливши голову на один бік. Їй в обличчя полізло волосся, і вона прибрала його обома руками.

— Не підвали, — промовила вона. — Підвали.

Я не розчув, у чому різниця.

— Піддувала? — перепитав я й надув щоки, ніби дмухаючи.

Арі радісно засміялася.

— Трохи є. — Вона всміхнулася на весь рот. — Спробуй щось більше.

Я спробував зрозуміти, що ще