Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею - Генрі Лайон Олді
— …це як в музиці. Де зараз симфонії? ораторії? сюїти на півгодини-годину?! А немає! Суцільні шлягери-трихвилинки. Навіть для симфоністів композиція на десять хвилин — це вже багато. І в джазі — аналогічно. Про попсу і рок я взагалі мовчу…
— Перепрошую! А як же тоді…
Все зрозуміло. Наталя після третьої чарки сіла на улюбленого коника, зібрала навколо себе компанію підігрітих естетів, і тепер вони із задоволенням чешуть язиками. Вічна тема: «Куди, блін, котимося?!» Добре, що ми сьогодні на таксі приїхали, а «Хонду», циганочку нашу, на стоянці залишили. За кермо Наташці краще не сідати. Зате вчора і позавчора під’їжджали на своїй тачці, як «білі люди». Самому може водити навчитися? Треба б…
— …але ж це крапля в морі, Сірий! А література?! Де тепер романи, я вас питаю?
— Навпаки! Зараз якраз вірші і збірки оповідань майже не видають. А романами вашими всі ятки завалені…
— Ви не зрозуміли. Я маю на увазі справжні романи: на сорок, а то і на сімдесят авторських аркушів. Гюго, Голсуорсі, Фейхтвангер… Дюма, нарешті?! Де вони? Наші, сьогоднішні?! Зараз роман — це максимум чотирнадцять-п'ятнадцять аркушів, безбожно розтягнутих версткою. Щоб людина за вечір проковтнути могла. І забути за три дні. А ви спробуйте «Собор Паризької Богоматері» за вечір осилити! А? Отож бо! Адже це Книга. З великої літери. І за рік пам'ятаєш, і за десять. Повертаєшся, перечитуєш… фільми знімають, опери…
— Здається, ви згущуєте фарби, Наталочко. Давайте по чарочці, і я вам наведу приклади. З сучасних.
— Зробіть ласку! Ні, мені справді цікаво… Куди ви стільки ллєте?! Ну добре, добре, це мені на два рази буде. Ізольдо, передайте, будь ласка, шоколад…
Життя у Наталі явно вдалося. Знайшлися близькі душі. Іду далі по коридору. Накурено — хоч сокиру вішай. З дверей найближчої вбиральні вискакує гола дівчина. Побачивши мене, просить закурити, і в пасмах диму поволі йде до туалету, хилитачи худою дупою.
За спиною продовжується:
— …та що ви мені торочите! Де багатошаровість, де розгалуженість сюжету, відступи, роздуми? Де поліфонія? Немов на естраді: залишилися тільки найпростіші ритм і мелодія. Добре, нехай ритм «заводить», і мелодія мила. Чудово! Але де імпровізації, соло, оркестровки, екзотичні аранжування? Де душа, я вас питаю? Гармонія?!
— Ви б, Наталочко, ще Гомера пригадали! Інший час, інший ритм життя. І, проте, візьмемо, наприклад…
— Не треба: наприклад! Роман помер! Вони романом називають повісті. Скоро оповідання назвуть…
Гулянка розпадалася. Десь пили, сміялися, розповідали анекдоти, десь сперечалися про постмодернізм; із-за дверей, звідки з'являлася гола феміна, млосно стогнали в ритмі «кантрі». Я попрямував назад до гримерки, в якій влаштувалися Юрок, його клавішник і звукооператор. Всі ці дні, починаючи з моменту, коли злодій-невдаха поцупив «цяцьку», у мене був прекрасний настрій. І ніщо не могло його похитнути. Розбив випадково вазу — на щастя! Дружина нудить з приводу невибитого килима — ноу проблемс! Пішов і вибив. Із задоволенням. Денис відмовився йти на концерт зірки, дивитися на батькові спецефекти? — добречки! Хай тренується. Може, воно і на краще, що хлопчак хоч до чогось серйозно ставиться. Буде Чаком Норрісом.
Катарсис? — накось-викуси!
Ніколи нам ти не розповіси, Що бачив, вдершися в чужу державу; Мабуть, там рай у Божій силі й славі, Та нам не бачити тієї-от краси…Спочатку навіть не зрозумів, що співає зірка. Голос зовсім інший, інтонації. Хвороблива хрипота, надтріснуті акорди гітари… Тихо причинивши за собою двері, я став у куточку. Притулився до стіни. Зараз Юрок співав не «для башлів» — для себе. І обличчя у зірки було…
Зоряне.
Втомлена, немолода людина, поза славою і мішурою.
Там стогін-дзвін, розірвана струна Розріже тишу — чуєш, мій юначе? — Як звук в багатожильній тятиві: Стріла у серці, хай її не бачать…Звукооператор протягує мені чарку. Повну. Дякую мовчки, кивком — боюся перешкодити пісні.
І хтось розійдеться з бідою, А хтось всміхнеться від знущання злого, Тобі зробивши боляче цим словом. Та ти мовчиш. Ти бачив ад в раю.— Валеро? Ти тут? Тебе на вході чекають.
У дверях — Наталя у супроводі меланхолійного охоронця.
— Хто?
— Якийсь юнак, — басом гуде охоронець.
Винувато розводжу руками: бачиш, Юрку? Не одного тебе прихильники дістають!
Обіцяний юнак чекає внизу, у фойє. Дивно, що охорона його сюди пропустила: оно, залишки фанів дотепер на вулиці товчуться. Пиво п'ють. Скандують всілякі нісенітниці. Але — «кордон на замку»! А цього пустили. Дивний він, причмелений. Коли підходжу ближче — враження посилюється. Очки бігають, кутики губ тремтять. Обличчя… псоріаз у нього, чи що? Екзема?! Шкіра блищить, ніби вкрита «тоналкою», навколо рота — почервоніння, облямоване білою плівкою. Нагадує посмішку Рудого клоуна.
Рум'янець ідеально круглими п'ятаками.
— Це ви мене шукали?
— Ви… ви Смоляков? Валерій Якович?!
Паузи між словами — немов людині катастрофічно не вистачає повітря. Голос ламається, «пускає півня». Від хвилювання? Від страху? Нісенітниця! Чого йому мене боятися?!
— Так, це я.
— Я… я прийшов вибачитися… і повернути… Повернути!
Він судомно робить крок до мене. Я не встигаю нічого гаразд зрозуміти, як у мене в долонях опиняється ціла купа мотлоху: купка купюр різного номіналу, моє власне портмоне, авторучка «Паркер», годинник на шкіряному ремінці (здається, золотий!) і…
Куля-в-кулі-в-кульці підморгує: привіт!
