Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею - Генрі Лайон Олді

Вже не трагедія. Навіть не драма. Ще не комедія.

Повсякденність.

Глядачі аплодують. Глядачі не можуть без катарсису. Звикли за століття.

— Лерочко… Тобі дзвонили з «Дозвілля». Що сказати?

— Скажи: я на лікарняному. У мене напад.

— Який напад?!

— Серцевої недостатності. У мене гостра нестача серця.

— Тату… тобі погано?..

— Гірше. Мені добре.

Коли це накочується вдома, ховаюся в туалеті. Дивлюся із залу (п'ятий ряд, третє місце справа…), як блазень у моїй масці сидить на унітазі. Наодинці з собою. Нудна сцена з п'єси абсурду. І завжди з динаміків, невлад пущене звукооператором, шелестить осіннє листя. Чому листя? — не знаю. Жовте шелестіння під ногами. Хтось іде. Осінь. Мій Командор. Дощ. Ліс восени стає прозорим, і друзки жовтневих глеків шарудять під каблуком.

Валерію Яковичу, любий друже, ласкаво просимо до психлікарні.

Ваше ліжко між комдивом Чапаєвим і жертвою збоченця-НЛО.

— Я ходила до церкви. Свічку за тебе поставила.

— Ти зроду не була в церкві.

— Ну і що? Мама сказала: постав, допоможе.

Гортаю збірку віршів якогось Вершиніна. Сімдесят перша сторінка, «Скоморохи».

Перечитую вшосте. Подобається. До чорта. На вила. Голих. Битих.

Скомороше, чуєш?!

На вила.

— Лерочко… Ось, прочитай…

Газета зім'ята, пахне друкарською фарбою. «На думку матінка Єпіфанії, лауреата міжнародної премії Св. Вікентія, ліцензія Мінохоронздоров'я № 145 296, більшість людей хворіють і страждають від чорного чаклунства, заздрощів, злості й ревнощів навколишніх. Із Вас, Ваших дітей і внуків матінка Єпіфанія за допомогою старовинних замовлянь і молитов зніме причину і пристріт, прокляття й приворот, відновить статеву активність і успіх в бізнесі.»

— Теж мама підсунула?

— Лерчику, ти не впирайся. Ось, тут люди пишуть: «Після індивідуального прийому у матінки Єпіфанії з моїх нирок і сечового міхура…» Ні, це не те. Зараз… «Пішов до молодої дівки чоловік… пройшли п'яткові шпори… по маятниках, по кристалах, по плаваючій свічці…» Ось! Слухай: «Останнім часом почали переслідувати невдачі в справах і особистому житті. На своїй шкурі дізнався, що таке пристріт. Але завдяки матінці Єпіфанію підбадьорився…»

— Наташо, я схожий на психа?

— Схожий. Дуже схожий, Лерочко…

— Гаразд. Давай свою газету. Адреса там є?

Хапаюся за соломинку. Клин клином, так би мовити. Інакше залишається одне.

За огорожу.

Для відьом ниньки лафа. Всенародна любов, що виражається в рясному кредитуванні благих справ. Замість халупи на околиці — офіс у центрі, на другому поверсі. Попри те, поряд з податковою інспекцією: так, мабуть, простіше від пристріту рятувати. Замість чорного кота — сек’юріті. Плечистий жлоб з посмішкою Будди-олігофрена. У приймальні: столик з журналами. «Playboy», «Ліза», «Секрети кулінарії» і брошура «Ісус любить тебе». Поєднання відразу переконало мене в спорідненості душ. Нормальна людина таке поруч не покладе.

— Ви записані на зцілення?

Порцелянова усмішка секретарки. Гурія відволікається від комп'ютера, де її чекає «Супертетріс». Кліпає віями. Поряд з каштановими локонами на стіні, відсвічуючи склом, в рамочці красується ліцензія. Та сама, Мінохоронздоров'я. Вселяє непереборну впевненість.

— Так. Я дзвонив у понеділок. Мені призначили на 17.30.

— Почекайте, будь ласка. Я повідомлю матінці.

Пальчики з яскравим манікюром бігають по клавіатурі. Потім знімають трубку. За хвилину:

— Матінка Єпіфанія чекає на Вас. Коли зайдете, поцілуйте їй руку.

Навіщось уточнюю:

— Праву?

Із задоволенням бачу, як гладеньке личко ляльки спотворюється болісними роздумами. Все йшло за планом, і ось на тобі: клієнт вийшов за рамки. А ніби такий пристойний, в костюмі…

— Якщо хочете, праву.

— Спасибі.

— Нема за що. Ось у ці двері.

За дверима — просторий кабінет. Акваріум з рибками. Стіни обвішані грамотами подяки, дипломами Міжнародних товариств сприяння безсмертю і горбатими діаграмами, схожими на дзвонаря собору Нотр-дам. Спершу гублюсь і не відразу помічаю цілительку. Матінка Єпіфанія потонула в глибокому кріслі біля самого вікна. На перший погляд їй років сорок. На другій — п'ятдесят з хвостиком. Повна жінка, руда грива волосся явно чужа — перука. Хто б порадив їй не замикати «стрілки» біля очей? Та ще олівцем?! У поєднанні з густо-коричневими тінями «окуляри» виглядають розпусно.

Іду до крісла. Цілую масну руку. Праву.

На губах залишається присмак крему.

— На могилу до бабусі ходив?

Голос низький, грудний. Прокурений наскрізь.

— Е-е-е…

— Не ходив, бачу. А даремно, хороший. І хреста на могилі немає, мабуть.

Машинально киваю. Хреста немає. Моя бабуся була переконаною атеїсткою. Будівником світлого майбутнього. І померла в повній упевненості, що особисто моєму щасливому дитинству не вистачає Сталіна. Щоб було, кому дякувати. Кремінь-стара. А на могилу я взагалі не заходжу, сволота така.

— Ось тобі й біда твоя. У сусідній могилі на тебе чорний ворог фотку зарив.

— Ч-чию фотку?

— Твою, хороший. Твою фотку. Ось ти й чахнеш. З бізнесом проблеми? У сім'ї сварки? Сходи, хороший, на могилу, постав хрест.

— А фотку? Вирити, чи що?

Виразно уявляю, як я із заступом розриваю сусідські могили. Вночі. Нишпорю з ліхтарем у пошуках вкраденої фотки. Дощ, сльота, штані по коліна вимазані глиною. Після такого навіть підполковник Качка не витягне мене-хорошого із застінків тюремного дурдому.

— Гаразд. Будемо,