Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею - Генрі Лайон Олді

хороший, яйцем викочувати. Ось квитанція, з вас дванадцять п'ятдесят.

Точнісінько як мито за спадок. Стою, дивлюся на матінку Єпіфанію. І бачу, як лауреат премії Св. Вікентія починає нервувати. Затремтіли яскраво нафарбовані губи. Погано вищипані брови зійшлися на переніссі. Клієнт поводиться не за правилами. Клієнт мовчить. Клієнт…

— Червінець, матінко. За фарс. Бог вам суддя…

Коли я йду, рибки проводжають мене лупатими очима.

Сходи.

Хол.

Злість. Наймерзенніша, безвихідна злість: на себе.

— Що, не допомогла ворожка?

Слова вахтера зі скляної будки наздогнали мене на порозі.

Бувають хвилини, коли в сортир душі падає ціла пачка дріжджів. Неспішно обертаюся. Дуже детально пояснюю діду у ВОХРівському кашкеті, що думаю про ворожок в цілому і про матінку зокрема, куди і до якої саме матінки їм (а надто цій!) слід іти протичовниковим зигзагом, в яке місце засовувати свої поради, і де знаходиться труна поваплена, в якій я бачив їхній шароварний психоаналіз, і…

Не відразу зрозумів, що дід сміється. По-доброму, кректячи й утираючи сльози.

— Мабуть, добряче допекла тебе Фанька. З нею буває. Скільки разів говорив дурі: прийшла людина зі справжньою бідою — не лізь краще…

Зараз, посерйознішавши, дід став страшенно схожий на старезного орла. Сів на вершині Кавказу, настовбурчився, вертить головою, пильно вивчаючи барана внизу. Вузьке обличчя у зморшках, ніс гачком, гострий блиск з-під густезних брів.

— Знову не розгледіла. Ех, молоде-зелене! А тут справа швах, відразу видно…

— Що видно?

Я все ще був злий, хоча встиг неабияк «спустити пару».

— Що треба, те й видно — охоче пояснив «старий орел». — У тебе, красивий, не пика, а афіша. Дивися тільки, цяцьку свою ламати не надумай. Молотком, наприклад. Інакше — все, гаплик. У саме серце перейде.

Чорт! Що за натяки?!

— Ану, ану, шановний! Я вас слухаю!

Ми з дідом допитливо вивчаємо один одного. Як борці перед сутичкою.

— Може, й послухаєш, — вахтер витягує з кишені картату хустку. Починає захоплено сякатися, першим відводить погляд. Втім, це радше прийом: оно, знову зиркнув у мій бік. — А я, може, і скажу. Тільки сухе слово горло дере. Метикуєш?

І губи облизав.

Ясна річ, куди ти хилиш, вертухай. Метикую. А з іншого боку — чом би й ні? Скажеш діло — добре. Не скажеш — хоч нап'юся.

Куди не кинь, прибуток.

— Я так розумію, «біленька» розмові дуже навіть сприяє? — цікавлюся в тон вахтеру. Мало що, раптом він перевагу «Портвейну» віддає? Проте з'ясовується, що вгадувати уміє не тільки «орел-в-кашкеті». Ми хоч і не ясновидці, ліцензії Мінохоронздоров'я не маємо, але теж дещо можемо.

— Сприяє, сприяє, — поспішає завірити дід. Сіпається кадик на худій, жилавій шиї: ніби ковтаючи. Раз, другий… Е-е-е, дідусю, та ти, виявляється, алкоголік. — Фанька скоро піде, їй в сауну на пів сьомої. У інших зачинено. А у мене комірка є, казенна. Все чин-чинарем.

— Ну, чекай. Скоро повернуся.

Ось і докотився ти, Валерію Яковичу. До дверної ручки. Зі сторожем-алканавтом готовий горілку жерти і одкровеннями закушувати. Прийшов Іван-Дурень до Баби-Яги, а вона йому й каже: є у мене на вахті Кощій Беззмінний…

— Дві пляшки «Холодного Яру». Так, півлітрові… Ні, не ці. Не квадратні. Виробництва «Косарі», круглі. Що ще? У вас ніби все. Адже хліб в іншому відділі?

Магазин виявився буквально за два кроки. Надавав повний асортимент для стражденних душ. А також шлунків. Окрім горілки, я узяв півкіло грудинки, буханець «Бородінського», банку маринованих огірків і пачку «Bond'а». Досить. Не банкет влаштовувати зібралися.

Вахтер чекав мене, марно прагнучи приховати шило в дупі. Аж підстрибував на посту.

— Пішла ваша Фанька?

— Пішла, пішла. Зараз, будку замкну… Заходь, Валерію Яковичу! Ось сюди…

Мене здивувало дивне звернення: на «ти» і водночас — по-батькові. Тільки потім зметикував, що не представлявся вахтеру. Дуже дивно. Втім, ні, якраз нічого дивного. У Єпифанії, мабуть, запитав, коли повз нього спускалася.

Дурниці…

15

Двері в комірчину, оббиті витертим дерматином, були поряд з будкою. Житло діда нічим не здивувало: ліжко з металевими бильцями, куций матрацик, ковдра в клітинку. Дзеркало в шафі тріснуло, поряд — стілець-інвалід, кульгавий столик з горою тарілок і двома склянками-«гранчаками». Вікно забране витими гратами, на підвіконні — попільничка з недопалками.

Запах застояного тютюну — міцного, дешевого — бив у ніздрі.

— Влаштовуйся, Валерію Яковичу. Я грудиночку наріжу… хлібчик…

Вахтер прудко накрив стіл. Звичним жестом, не без гусарської хвацькості, відкоркував першу пляшку. Хлюпнув у обидва гранчаки. Руки у діда при цьому ледь помітно тремтіли.

— Ну, за знайомство. Сартінаки Євграф Глібич. Щоб наша доля нас не цуралась!

— Грек, чи що, будете? А, Євграфе Глібичу? — цікавлюся я, підіймаючи гранчак.

Добре пішло, однак! Саме те, чого не вистачало. А дід і справді орел — відразу підтягся, помолодшав, по другій наливає! Посміхається:

— Куди нам, холостим! Від прадіда прізвище дісталося. От він справжнім греком був. А я… — вахтер якось невизначено ворушить пальцями і тягнеться до гранчака. Який темп узяв, однак! — За тебе, Валерію Яковичу. Йди, біда, темним лісом, дрібним бісом!

Ех, Глібич! Твої б слова — та Богу у вуха!

— Ну, тепер і тари-бари розвести можна, — вдоволено крякає дід, розкривши пачку сигарет. Підсовує ближче попільничку. — Покаж цяцьку, Валерію Яковичу. Не бійся, давай.

Звідкись я точно знаю, що кулька лежить у внутрішній кишені піджака. Правій. Костюми я ненавиджу люто, натерпівся від них, але до гадюки Єпифанії вирядився павичем: краватка, шпилька з камінчиком, нові черевики… Лізу за пазуху. В кишені немає нічого, крім запасних гудзиків в целофановому пакетику. Перевіряю кишеню за кишенею. Невже немає?

Дід з