Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори - Джон Рональд Руел Толкін
З виляском стулилася щілина, і гобіт із гномами опинилися по той бік дверей! Де ж Гандальф? Про те ані вони, ані гобліни не мали найменшої уяви — поторочам ніколи було щось там ще з'ясовувати. Схопивши Більбо й гномів, вони потягли їх із собою. Глибше, все глибше в пітьму, у якій хіба що гобліни, звиклі жити в надрах гір, могли бачити. Ходи перетинались і розгалужувались у всіх напрямках, та гобліни знали свою дорогу незгірш, ніж ви свою до найближчої пошти. Глибше, глибше вниз у жахливій задусі. Гобліни були такі грубі, так немилосердно щипались, а ще хихотіли й реготали своїми жахливими кам'яними голосами, тож Більбо почувався ще нещаснішим, аніж тоді, коли троль Берт підняв його догори за п'яти. Знову й знову бажав він опинитися у своїй милій, світлій гобітівській норі. І не востаннє бажав!
Та ось попереду замерехтіло червоне світло, і поторочі заспівали, чи то заквакали, в такт чалапанню своїх пласких стіп по каменю, ще й трясучи бранців.
Хрясь! Брязь! Чорний князь!
Хіп-хап! Дряп! Хряп!
Повертай голоблі на
Місто Гобліна,
Хлопче мій!
Трах-бах! Та-ра-рах!
Точило й трощило! Щипці та дибці!
Бийте, довбні, в темній безодні!
Хо-хо! Хлопче мій!
Хвись-свись! Шмагай-нагай!
Кусай і стусай! Вищи і пищи!
Рабе, роби, камінь дроби!
Все ж то для гобліна, тобою зроблене,
Для того лиш годний в темній безодні
Ти, хлопче мій!
Звучало це справді жахливо. Стіни відбивали луною оте “Хрясь! Брязь!” та “Трах-бах! Та-ра-рах!” та бридкий гоблінячий регіт “Хо-хо! Хлопче мій!”. Дуже легко було збагнути, що означала та пісня, надто коли гобліни подіставали нагайки і ну стьобати бранців, приказуючи: “Хвись-свись!”—і погнали поперед себе, й не один гном уже пищав і вищав несамовито, аж поки, спотикаючись, вони вбігли до великої печери.
Освітлювалась та печера великим червоним вогнищем, що палахкотіло посередині, та смолоскипами, прилаштованими вздовж стін. Тут було повно-повнісінько гоблінів.
Усі почвари зареготали, затупали ногами, заплескали в долоні, коли гноми (з бідолашним малим Більбо позаду, де найближче було до нагайок) убігли до тієї печери, гнані гоблінами-погоничами, що гейкали та виляскували нагайками. Поні були вже усі там — стояли, збившись докупи в кутку; там-таки були і всі гномівські клунки й пакунки, і їх розкривали й розривали гобліни, в них порпалися гобліни, нюшили гобліни, лапали й мацали гобліни, за них же сварилися поміж себе гобліни.
Ох, це ж, мабуть, востаннє бачили мандрівники своїх чудових маленьких коненят — разом із гарненьким, витривалим білим поні, якого позичив Гандальфові Елронд; адже чарівників кінь не годився для подорожі по гірських стежках. Річ у тім, що
гобліни їдять коней, поні, віслюків (та іншу куди бридкішу всячину), і вони вічно такі голодні. Одначе в цю мить полонені думали тільки про самих себе.
Гобліни посковували їм руки за спиною ланцюгами й пов'язали одного з одним і так, вервечкою, потягли в дальній кінець печери, а малий Більбо спотикався останній.
Там, у сутіні, сидів на великому пласкому камені здоровезний гоблінище з отакенною головою, а довкола нього стояла охорона, озброєна бойовими сокирами та кривими шаблями. Треба знати, що гобліни жорстокі, лукаві, з лихим серцем. Вони не виготовляють хороших речей, а все щось хитромудре. Ритися і копатися, будувати нори й тунелі вони, як захочуть, уміють незгірш від гномів, тільки найвправніших гномівських майстрів їм не перевершити. Всі гобліни брудні, неохайні. Молотки, сокири, мечі, кинджали, кайла, а також знаряддя для тортур — все це у них виходить дуже добре. А то вони ще змушують усякий інший люд виробляти задумані гоблінським розумом речі; різні бранці та раби працюють на них, аж поки й згинуть у тій задусі, без світла. Дуже ймовірно, що саме гобліни попридумували всю ту машинерію, яка віддавна баламутить світ — особливо ж вигадливі засоби вбивати багато людності заразом, — адже завжди захоплювалися колесами, двигунами, вибухами, а також тим, щоб якомога менше роботи робити своїми руками. Але в ті часи, в тій дикій глушині вони ще не досягли, як то кажуть, такого ступеня розвитку. Особливого зла вони на гномів не мали — не більше, ніж на все інше та всіх інших; найдужче лютило їх усе порядне й щасливе.
Лихі гноми в деяких краях навіть вступали у спілку з гоблінами. Але в них були свої порахунки з Торіновим плем'ям — через ту війну, про яку ми згадували, але яка не входить до цієї оповіді. Та й воно байдуже гоблінам, кого спопасти, — аби тихенько та гарненько та щоб жертви не могли захиститися.
— Хто вони, ці нікчеми? — спитав Великий Гоблін.
— Гноми — і ось це! — відповів один із погоничів, сіпнувши Більбо за ланцюг, аж гобіт упав навколішки. — Ми натрапили на них, коли вони ховалися від негоди на нашому передньому ганку.
— Що ж було у вас на думці? — обернувся Великий Гоблін до Торіна. — Нічого доброго, я певен! Вивідували таємниці мого народу, я здогадуюсь! Злодюги — не здивуюся, коли дізнаюсь! Убивці й друзі ельфів, дуже схоже! Ну ж бо! Що ви маєте сказати?
— Гном Торін до ваших послуг! — відповів Торін — це була просто звичайна чемність. — Ми й гадки не мали про всі ті речі, які ви уявляєте і в яких нас підозрюєте. Ми сховалися від бурі в чомусь, що здавалося зручною печерою і ніким не зайнятою. І ми аж ніяк не збиралися завдавати гоблінам хоч якоїсь там турботи.
І це була таки правда!
— Гм! — обізвався Великий Гоблін. — Так ви кажете! Чи смію я спитати, що ви робили в горах узагалі, звідки й куди ви йшли? По правді, я хотів би знати все про вас.
Та й не думай, що викрутишся, Торіне Дубощите, — я вже чимало знаю про твій народ. Але кажи щиру правду, а то я приготую щось вельми неприємне для тебе!
— Ми йшли перевідати наших родичів: небожів і небог, рідних, двоюрідних і троюрідних братів та інше потомство наших дідів, яке живе у східній частині цих справді гостинних гір, — відповів Торін, не придумавши в цю мить нічого ліпшого:
адже ніяк не можна було
