Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Глава 28

Я кинув у Фінкауні і мотоцикл, і зомбі: мені фізично неприємно було обвантажувати себе в дорозі супутниками чи зайвими речами. Тепер зміни, викликані невдалим ритуалом, ставали помітними навіть мені — моя особа наче розчинялася в просторі і часі. Втрачалося відчуття власного «я»; там, де раніше клекотіли властиві чорним почуття і емоції, зараз поселилася пустка; навіть трансльовані Джерелом збурення набували дещо механічного характеру. Чи не стануть в якийсь момент ці тваринні рефлекси моїм єдиним збудником і мотивом? Я почав забувати, хто такий і чого хочу.

Шлях до Краухарду зайняв два дні. Якщо подумати, точно так само ми з мамою виїжджали з Фінкауну майже двадцять років тому. Чи була тоді загроза моєму життю настільки ж очевидною? Чи не є це в якомусь роді замиканням кола, знаком долі?

Присмерковий Край вітав мене багряними листям чагарників і вицвілою до білого травою — інфернальне видовище. Додайте до цього шари туману з рідкими краплями дощу, і стає зрозуміло, чому білі у нас не живуть. Я маю на увазі, крім Джо, звичайно.

Мене зустрічали. Оскільки відправити телеграму я не потурбувався, про мій приїзд родині повідомив, найімовірніше, шеф Гарлік (ось він, зліва на вантажівці — слідкує за мною, а мені байдуже). Джо так нікуди і не переїхав, лише Еммі відіслав вчитися. Напевне, почуття відповідальності замучило — де ще місцеві знайдуть такого хорошого вчителя. Мама, позбавившись турботи про молодшеньких, навіть покрасивішала (а мені хтось казав, що діти — це свято!). Я намагався триматися, ніби нічого не сталося, щоби їх не налякати. Тут зберігати своє я було простіше — тіні минулого наче сколихнули щось всередині, змусивши байдужість відступити. В результаті навіть Гарлік, хоч спочатку дуже підозріливо косився, вирішив, що я цілком притомний і відчепився.

До дому їхали вантажівкою шефа.

— Чалий шкутильгає, — збентежено пояснив Джо. — Містер Бірс наклав йому компрес і велів не напружувати ногу якийсь час.

Я співчутливо похитав головою: коняці шістнадцять років, йому не до цілителя пора, а на живодерню. Як на мене, їм давно час було завести авто, можна навіть на нову армійську модель розоритися (головне, не проговоритися про це Джо — бідненький, буде плакати цілу ніч). Вдома вже накрили стіл, але шеф Гарлік їхати не поспішав. Здається, вони з мамою про щось домовилися, і він таким способом намагався наполягти на своєму. В результаті, обідали вчотирьох, але мене це анітрохи не дратувало (треба хоча б зобразити обурення),

Цікаво, що вони замислили?

Коли Джо поніс на кухню пусту супницю і не повернувся, а мама пересіла ближче до мене, стало зрозуміло — зараз буде розмова.

— Томасе, минулого літа ти питався у мене про свого батька. Мушу визнати, я тоді відповіла на твоє питання не надто чесно, — почала моя мати здалеку.

Я твердо вирішив не жартувати — почуття гумору у мене зараз може виявитися дуже дивним.

— Мені потрібно тобі багато чого розповісти.

Сподіваюся, оповідання не потягне на скриню салемських братчиків.

— Справа в тому, що твій батько походив з дуже відомої родини, в якомусь роді — династії. Кілька поколінь твої предків присвятили життя наглядові за магією.

Цікаве формулювання для цілей інквізиції.

— Я знаю, ти не дуже любиш блюстителів законності, що само по собі не гріх…

Коли ж Гарлік встиг це помітити?

— … але, сподіваюся, ти його зрозумієш. Тодер вибрав кар’єру стража порядку не зовсім за велінням душі. Його батьки у свій час наполягли, щоби він закінчив церковну школу…

Ймовірно, мама намагалася пояснити, що тато не міг влаштуватися краще через надто специфічну освіту — богоугодну таку.

— Коледж Святої Інквізиції, — розсіяно поправив її я.

До Реформації це був рівень нинішньої Академії Права.

— Ти знаєш? — приголомшено видихнула вона.

Я лише стенув плечима.

— Читав досьє. Цікаво.

У неї якось підозріло затремтіли губи.

— Вибач! Я не думала, що для тебе це так важливо.

Мммм. Схоже, маленька мила родинна бесіда обломилася.

Ось такі відкриваєш для себе, що твої батьки також люди і здатні робити дурниці.

— Ма! Не починай. До мене не просто треба ставитися, як до дорослого, я і є дорослий. І вже досить давно. Чому якийсь Хемаліс з білих відкриває мені очі на правду? Це принизливо. У членів сім’ї не повинно бути одне від одного таємниць, принаймні, таких.

Вона збентежилася і замовкла, а я вирішив зробити скидку на потрясіння: чужий досвід підказував мені, що люди живуть наполовину в минулому, і зараз на неї цілком могла линути вся гірка правда тої давньої втрати. Яке щастя, що чорні в принципі не здатні на щось таке!

— Крутий? — спокійно уточнив Гарлік зі свого місця.

Так, без виклику, просто запитав.

— Скорше — стурбоваий. Ні, не цим. Просто, турбот у мене багато.

Ні до чого маму ще і Чудесниками лякати.

— А сюди чого приїхав?

Шеф як завжди зрить в корінь: чорні ностальгією не страждають.

— Відновлювати душевну рівновагу. Навантаження у мене останнім часом просто надмірні!

Навіть не збрехав. Я дуже сподівався відновити душевну рівновагу. Гарлік встав і поважно розкланявся. Розгублена мама почала метушливо прибирати зі столу. Напевне, їй було нелегко зрозуміти, що її чистосердечне зізнання сильно запізнилося. Сама винна — треба було слухати, що радив розумний чорний в мій минулий приїзд! Три до одного — це вона переконала Гарліка «не тривожити хлопчика» розповідями про татка. З іншого боку, а що би помінялося?

Однак, почуття вини — це добре (у домашніх буде менше приводів придивлятися до моїх дивацтв). У відсутність меншеньких я легко зіграю роль чорного мага на відпочинку, якщо лише Гарлік не озадачиться запитанням, чому Джерело завжди при мені (чую — не все йому начальство розповіло, ох, не все),

Тої ж ночі я вирушив до тайника, без ліхтаря. Чорний маг може собі дозволити і не