Що ховається у сутінках. Антология - Клайв Баркер

— А ти дуже красномовний, як на колишнього поліцейського. Твоє зауваження щодо клізми… І, до речі, коли ти називаєш мене «малюк», люди дивно на тебе дивляться. Адже мені шістдесят шість, а тобі шістдесят вісім.

Ральф завжди здавався собі хуліганом по натурі. Коли він виходив у відставку, на його рахунку було сімнадцять скарг.

Він глибоко затягнувся «Вінстоном».

— Сьогодні ми підвищуємо ставки, Томе. Тому я трохи колючий. Я знаю, що ти не любиш, коли я називаю тебе «малюк». Це просто нерви.

Я здивувався цьому зізнанню. Він завжди любив удавати з себе безстрашного.

— Та офіціантка на це не заслужила, Ральфе.

— Скільки разів ти будеш про це згадувати? І, між іншим, я все-таки замовив чизбургер, якщо пам’ятаєш, і залишив їй аж десять доларів чайових після того, як двічі перепросив. Було б через що хвилюватися.

— У неї, напевно, дитина і зарплатня шість баксів на годину.

— Ти просто трохи нервуєш, так само як я. Тому в тебе рот не закривається.

Імовірно, він мав рацію.

— То що, ми справді це зробимо?

— Так, Томе, ми справді це зробимо.

— Котра зараз?

Я подивився на годинник «Таймекс», який мені подарували в школі, проводжаючи на пенсію після двадцяти шести років викладання. Англійська і творче письмо. Другий подарунок, який мені дістався, — це те, що мене не зачепив жоден із моїх учнів. Декількох моїх колег побили, один із них досі шкутильгає.

— Минуло дев’ять хвилин після того, як ти питав минулого разу.

— Мені треба сходити он за те дерево і відлити. Мабуть, так і зроблю.

— Якраз тоді він і приїде.

— Ну й дідько з ним. Ходити з повним сечовим міхуром іще гірше.

— Гірше буде, якщо він нас побачить.

— Та він буде такий п’яний, що нічого не помітить. — Усмішка перетворила його на тридцятирічного. — Ти забагато хвилюєшся.

Місяць займався звичайною брехнею. Зробив цей потворний двоповерховий кубічний будинок із пласким дахом якщо не красивим, то стерпним для швидкого, невибагливого погляду. Але мене цікавили тільки круті сходи, що піднімалися під кутом сорок п’ять градусів до однієї зі стін будівлі. Сходи й усамітнення. Тут край міста. Колишній фермерський будинок, позаду старий сарай, поля позаростали — тут не було нікого, крім нашої пари, яка жила нагорі. Кен і Келлі Нілі. Нам був потрібен Кен.

Машину ми припаркували за лінією дубів, звідки зручно спостерігати, як він під’їжджає і піднімається цими сходами. Радіо голосно я не вмикав. Спринґстин.

Коли Ральф повернувся, я вручив йому свій кишеньковий антисептик для рук.

— Ти був би прекрасною матір’ю.

— Сходив попісяв — помий руки.

— Так, матусю.

І тут він почув його. Він гнав свій блискучий червоний пікап «шевроле» так, що, здавалося, пролетить повз нас, як куля. Що, цікаво, нічні птахи, які сріблилися у рваному місячному світлі, подумали про пісню в стилі кантрі-енд-вестерн, яка гриміла в пікапі? Крізь відчинені вікна моєї «вольво» подих вітерця доніс запахи давно померлого літа. Образ сімнадцятирічної дівчини, яка натягує через голову футболку, і безсмертна досконалість її грудей з рожевими сосками.

— Ти ж знаєш, що з нами буде після цього, так? Коли закінчимо.

— Та знаю. Ми будемо щасливі, ось що з нами буде. Тепер ходімо за ним.

(За три роки піврічна перевірка. Телефонує медсестра і каже, що доктор просить зайти обговорити результати. «Четверта стадія». Вона сприймає цю новину краще, ніж він. Він потай починає відвідувати психолога. Заради неї йому треба бути сильним. Але страх сильніший за нього. Допоможи мені.)

З Ральфом Френсисом Маккенною я познайомився у відділенні хіміотерапії онкологічної клініки. У нього був рак простати, у мене — товстої кишки. Йому давали рік, мені — півтора, без жодних гарантій, що він і я проживемо так довго. Було в нас і ще дещо спільне.

Ми обидва були вдівцями. Діти наші жили на іншому кінці країни і могли відвідувати нас лише зрідка. Не дивно, що ми подружилися. Принаймні більш-менш.

Ми завжди влаштовували так, щоб ходити на хіміотерапію в один день, в один час. Після терапії нам щомісяця кололи інші, не такі сильні ліки.

Ральф говорив, що мав такі ж відчуття, коли вперше увійшов до величезної палати, де тридцять вісім пацієнтів сиділи на незручних кріслах, підключені до різних крапельниць. Стільки людей усміхалися і сміялися. Ще його вразило, як привітно всі налаштовані одне до одного. Люди в піджаках за тисячу доларів базікають з людьми у купленому на розпродажі дешевому одязі. Чорні обмінюються жартами з білими. І моторні вмілі медсестри, з якими Ральф Френсис Маккенна, старий гульвіса, прекрасно вмів поводитися.

Час від часу в когось починалася реакція на хіміотерапію. Була там одна жіночка, яка, напевно, поставила рекорд із блювання. Її так нудило, що три медсестри, які поралися коло неї, не встигали навіть водити її до туалету. Усе, що вони могли, — це підносити їй чисті лотки.

Під час нашого третього курсу Ральф сказав:

— Ну і як тобі в одиночному польоті?

— Що таке «одиночний політ»?

— Ну, знаєш, коли ти один. Без дружини.

— Жахливо. Моя дружина вміла жити на повну. Вона любила життя. Я тоді сам мало не помер від горя. Вона цінувала кожну хвилину. Я мав би піти першим.

— Знаєш, а я досі розмовляю з дружиною. Ходжу по хаті й розмовляю, ніби вона десь поруч.

— Я приблизно те саме роблю. Якось мені наснилося, що я розмовляю з нею телефоном, а коли прокинувся, то сидів на краю ліжка зі слухавкою в руці.

Одиночний політ. Мені сподобався цей вираз.

У палаті можна було читати, дивитися DVD або слухати музику в навушниках. Або приймати відвідувачів, друзів і родичів, які приходили сюди вільним часом. Або фліртувати, як це робив Ральф.

Медсестрам він подобався. Приємна зовнішність у поєднанні із самовпевненістю поліцейського приваблювала їх. Упевнений, що пара самотніх сестер після сорока переспали б із ним, якби він був на це здатний. Одного разу він пожартував, сором’язливо опустивши очі: «Вони забрали у мене член, Томе, і не віддають». Утім, я теж подобався кільком літнім медсестрам. Була там Нора, яка чимось нагадувала мені дружину в молоді роки. Кілька разів я вже поривався запросити її на побачення, але так і не наважився. Остання жінка, яку я запрошував