Магус - Володимир Костянтинович Пузій

І те, що він особисто явився до магуса, говорило багато про що.

3

Пригадавши історію життя Татуся Карло, Фантин добряче перепудився. А раптом став месер Оберто своїми діяннями проти Татусевих задумів? Тоді чекай найгіршого: дон Карлеоне не розбиратиметься, чи допомагав ти магусу примусово, а чи зі щирої прихильності, — покарає швидко, суворо і безжально.

— Вважаю, — продовжував тим часом привид «хрещеного батька», звертаючись до магуса, — ви шамі ждогадуєтешя, що мене шюди привело.

Говорив він спроквола і з неймовірною величністю, яка зовсім не в’язалася з його шепелявістю. Причиною вади була відсутність кількох зубів в урні з кістками дона Карлеоне.

— Ці персні змусили похвилюватися багатьох, — невизначено мовив месер Оберто.

— Я плював на те, що там жа перштні! — Татусь Карло стенув примарними плечима, немов відганяв набридливу муху. — У мене, мешере, блишкучих чачьок виштачає. Але що мене не влаштовує — метушня, яка ждійнялася навколо них. Прачювати неможливо!

— Так мене це якраз влаштовує. Якщо ви не забули, я саме тим і займаюся, що…

— Я не жабув, — поважно мовив Татусь Карло. — Але ви жараж рожшлідуєте шправу про першні, чи не так? Я готовий надати вам вшіляку підтримку — аби нарешті ча шправа завершилашя.

— А хіба вона не?…

— Шамі жнаєте, що ні. Так, морячків повішили і жробили вигляд, що питання жакрите. Але як щодо патрулів, га? Мовчите. Отож-бо й воно, що патрулювання не відмінили, а пошилили! Мене че не влаштовує. І я ще не маю влади, щоб диктувати твої умови Раді Жнатних. Тому пропоную вам шоюж — тимчашовий, шамо шобою.

— Чого ж ви від мене?…

— Якомога швидше жакрити шправу. Жнайдіть чі кляті першні, угамуйте шиньора Леандро і його далекого предка, нехай в Альяшшо жнову жапанують мир і шпокій.

— А ви?…

— Я допоможу вам у рожшлідуванні. Повірте, я маю…

Месер Оберто вирішив не відмовляти собі в задоволенні й перебив нарешті примарного співрозмовника:

— Не сумніваюся. Повірте, законники… начуті про вас. І ви, схоже, теж дещо про нас знаєте. — Магус замислився на мить, потім клацнув пальцями: — Нехай. Тимчасовий союз? Тоді доведіть готовність до співпраці прямо зараз: розкажіть усе, що знаєте про ювеліра, в якого були знайдені персні. Але перед тим… Фантине, чому б тобі не прогулятися по тавернах? Тримай-но. — Месер Оберто кинув Лезу Монети важкенький мішечок, який при цьому заманливо брязкнув. — Іди, провітрися.

Іншим разом, мабуть, Фантин, уперся б. Ну, тобто, якби іще вчора увечері месер Оберто не попросив йому допомогти, а потім, отримавши згоду (і, зі свого боку, дещо пообіцявши Фантину), не розповів про певні свої міркування щодо «справи».

Міркування були такі.

По-перше, звичайно, Лезо Монети не забув подивуватися, навіщо і кому можуть знадобитися послуги магуса, позаяк персні і грабіжників знайдено. На що йому була показана записка із цифрою «6» і сам перстень — і пояснено те, що пізніше повторив Татусь Карло: оскільки патрулі не знято, виходить, і питання не вирішене. Це месер Оберто одразу збагнув, а от, у записці, і підтвердження. У страчених сьогодні морячків знайшли тільки сім перснів, із них один — як зразок — прислано месерові. (Фантин не розумів, навіщо тоді було у записці виводити шістку, а не сімку; однак занудствувати не став: їм, освіченим, видніше!)

По-друге, розмотувати цей клубочок слід із різних боків, і не завжди це з руки магусові, відтепер уже безнадійно «засвіченому» — насамперед для «дрібного народця». Без якого тут напевне не обійшлося. До того ж і родина Цинікуллі, хоч і дозволила месеру Оберто полишити їхню віллу, проте хватку свою не послабила й пильно спостерігатиме за магусом (що і підтвердилося швидкою відповіддю на записку).

А от Фантин — особа, яка до справи ніби прямого відношення не має. Усього лиш простачок-дурник, котрого магус використав для своїх потреб, а тепер ховається в нього, рани заліковує. Уваги до Фантина — ніякої, у найгіршому разі — мізерна, для годиться. Та й завдання магус йому придумав таке, щоб зайвих підозр не викликати.

Лезо Монети вислухав і вирішив: так, завдання приємне і нескладне. За той інтерес, що запропоновано магусом, — чом би не попрацювать?

Тому й вийшов покірно, коли месер Оберто захотів віч-на-віч з Татусем Карло перемовитися, — і от Фантин тут, у «Вітрі мандрів», сидить за столиком, п’є вино і упіввуха наслуховує перемови завсідників.

А треба б — у два вуха!

Бо:

— Кажу ж, підозрілі вони якісь були, — втовкмачує своєму співрозмовникові стариган у засмальцьованій куртці. — Мені вони від першого дня, коли зайшли в наш порт, не сподобалися. Поводилися — мов пришиблені чимось: наче собака, коли його хвороба зсередини пожирає, а він знає це, навіть якщо болю не відчуває, і від того скаженіє: то гарчить на власну тінь, то вищить, то раптом у бійку з іншими лізе, а то ляже під парканом і лежить мовчки, тільки очі тужаві. Так і ці: сьогодні гуляють мов чумні, завтра ходять і милостиню роздають усім бідним біля храму. Кажу: казилися. Не жирували відчайдушно — щось їх обтяжувало, роз’їдало зсередини. — Стариган примовкає, щоб відсьорбнути з горня, яке тримає чорними (засмага впереміш із брудом) пальцями. — І повір, друже, старому Маркові: оте «щось» вони притягли з собою. Тепер, коли їх спіймали на перстеньках, кожен радий горлопанити, мовляв, понаїхало злодіїв звідусіль… А вони ж не були злодіями, ні. У них… от ти сміятимешся…

— Аякже! — із п’яним завзяттям погоджується його співбесідник.

— Ну і йди ти!.. — раптом ображається стариган. Спересердя ляскає горням об стіл, аж бризки навсебіч! Встає, кидає кілька багатіно трактирнику і прошкує геть.

Що залишається Фантину? Правильно, іти за ним.

Мистецтво стеження Лезо Монети засвоїв досконало ще відтоді, коли тільки починав займатися «вілланством». Тепер стало у нагоді: він із виглядом невимушеним, навіть неуважним прямує за стариганом, а той тюпачить, ледве не плутаючись у власних ногах (від винних випарувань, справа відома, ніг стає не дві, а чотири, буває інколи — і до шести збільшується їхня кількість, і тоді, ясна річ, від незвички будь-хто схибить). Приморська вуличка звивиста, стрімчаста, вона спускається до старих причалів непристойно жваво, стариганові її не наздогнать, і він нарешті сідає на бруківку, упівголоса клянучи нелегку долю рибалки, спирається спиною на кам’яну кладку чийогось будинку і затягує: «Де ти, місяцю ясний, де ви, зіроньки красні?» — справді, ніч сьогодні темна, непроглядна, і навіть досить тверезому Фантину доводиться вдивлятись собі під ноги, щоб не впасти. Утім, зараз він