Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг

Розділ VI

ПЕРЕД БУРЕЮ

ОДИН

З темряви, страдницький і звинувачувальний, здіймався голос Генрі Діна, великого мудреця і видатного наркаша:

— Я в пеклі, брате! Я в пеклі й не можу ширнутися! Це все ти винен!

— Як гадаєш, скільки нам доведеться тут пробути? — спитав Едді у Каллагена. Вони щойно піднялися до Печери дверей, і маленький братик великого мудреця вже перекочував у правій руці, як кості, пару куль. То був день після великих зборів, і коли Едді з Каллагеном виїжджали з містечка, на головній вулиці панувала незвична тиша. Неначе Калья зачаїлася сама від себе, налякана грядущими подіями.

— Боюся, що довго, — визнав Каллаген. Перед виїздом він охайно вбрався у непомітний (як йому хотілося сподіватися) одяг. У нагрудній кишені сорочки лежали всі американські гроші, які їм вдалося нашкребти: одинадцять зіжмаканих доларів і пара четвертаків. Ото була б гірка іронія долі, подумав Каллаген, якби крізь двері він вийшов у Америку, де на одиничці був Лінкольн, а на п’ятдесятці — Вашингтон. — Але, думаю, ми можемо чергуватися.

— Дякувати Богові за невеличкі послуги, — сказав Едді й витяг з-за Тауерової шафи рожеву сумку. Підняв її обома руками, почав перевертати і раптом зупинився. Його обличчя насупилося.

— Що таке? — спитав Каллаген.

— Тут щось є.

— Звісно, там куля.

— Ні, щось у самій сумці, зашите в підкладку. На дотик як маленький камінь. Може, там потаємна кишеня.

— І може, зараз не найкращий час це з’ясовувати, — нагадав Каллаген.

Але Едді ще раз стиснув предмет. Не зовсім камінь. Але Каллаген мав рацію. Таємниць їм і без того не бракувало. Цю варто було залишити на інший день.

Витягши скриньку з сумки, Едді відчув, як у душу й голову заповзає слизький страх.

— Ненавиджу цю річ. Не можу позбутися відчуття, що вона може з’їсти мене, як… як тако.

— Мабуть, може, — кивнув Каллаген. — Едді, якщо відчуєш, що відбувається щось погане, зачиняй цю кляту штуку.

— І тоді ти застрягнеш у тому світі.

— Той світ мені не чужий, — сказав Каллаген, не зводячи погляду з незнайдених дверей. Едді чув голос свого брата, Каллагена дражнила мати, називаючи його Донні — іменем, якого він терпіти не міг. — Я просто чекатиму, коли двері знову відчиняться.

Едді запхав кулі до вух.

— Донні, чому ти дозволяєш йому це робити? — простогнала з темряви його мати. — Кулі у вухах — це ж так небезпечно!

— Іди, — мовив Едді. — Зроби це. — Він підняв віко скрині, і передзвін ударив Каллагенові у вуха. І в серце. Двері в усі світи прочинилися.

ДВА

Він переступив через поріг, думаючи про дві речі: 1977 рік і чоловічий туалет на головному поверсі нью-йоркської публічної бібліотеки. І опинився в кабінці, стіни якої було обписано графіті («БАНҐО СКАНК» теж був тут). Десь ліворуч хтось змив воду в пісуарі. Каллаген дочекався, поки той чоловік піде, і лише тоді вийшов з кабінки.

Щоб знайти потрібне, йому знадобилося всього десять хвилин. Назад до печери Каллаген уже повертався з книгою під пахвою. Едді радо пристав на його пропозицію вийти надвір. На свіжому повітрі, під сонцем (хмари вчорашнього вечора розігнав вітер) Едді витяг кулі з вух і глянув на книгу. Називалася вона «Дороги Нової Англії».

— А панотець у нас — бібліотечний злодій, — зауважив Едді. — Через таких, як ти, зростає плата за читацькі квитки.

— Я її поверну, — сказав Каллаген. І він не жартував. — Найважливіше те, що мені пощастило з другого разу. Поглянь на сторінку сто дев’ятнадцять.

Едді розгорнув книгу на вказаній сторінці. На фото була проста біла церква, що стояла на пагорбі над ґрунтовою дорогою. «Методистська зала зібрань Іст-Стоунгема, — проголошував підпис. — Збуд. 1819 року».

Едді зауважив, що в сумі це число дасть дев’ятнадцять. Усміхнувшись, Каллаген кивнув.

— Ще щось помітив? — спитав він.

— Авжеж, — сказав Едді. — Схоже на Залу зібрань Кальї.

— Саме так. Майже її близнюк. — Каллаген глибоко вдихнув. — Ти готовий до другого раунду?

— Мабуть.

— Цього разу все триватиме довше, але тут є що почитати, тож сяк-так згаяти час ти зможеш.

— Не думаю, що зможу читати, — зізнався Едді. — Я надто знервований, бля. Вибачай на слові. Може, подивлюся, що там зашито в сумці.

Але Едді геть-чисто забув про предмет у підкладці. Пізніше його знайшла Сюзанна, яка на той час була вже не Сюзанною.

ТРИ

Думаючи про 1977, і з книжкою, розгорнутою на сторінці з фотографією методистської Зали зібрань в Іст-Стоунгемі, Каллаген удруге ступив у незнайдені двері. А вийшов у ясний сонячний ранок у Новій Англії. Церква була на місці, але відтоді, як її фотографували для «Доріг Нової Англії», її стіни пофарбували, а дорогу — заасфальтували. Неподалік стояла споруда, якої на знімку не було. «Іст-Стоунгемський універсальний магазин». Добре.

Каллаген попрямував туди в супроводі дверей, що пливли в повітрі. Дорогою він нагадав собі, що не можна витрачати один з четвертаків, узятий з його власного запасу. Джейків четвертак було випущено 1969 року. Зате в Каллагена він був 1981 року, і це могло викликати підозри. Проминаючи бензозаправку «Мобіл» (де звичайний бензин продавали по сорок дев’ять центів за літр), він переклав четвертак у задню кишеню.

Коли він зайшов до крамниці, де пахло майже так само, як у Тука, теленькнув дзвіночок. Ліворуч від дверей лежав стосик «Портленд Прес-Геральдз». Побачивши дату на газеті, Каллаген жахнувся. Коли він забирав книжку з публічної бібліотеки (півгодини тому за його внутрішнім годинником, не більше), було двадцять шосте червня. А на газетах стояло вже двадцять сьоме…

Каллаген узяв одну газету, пробіг очима заголовки (повінь у Новому Орлеані, звичний сплеск активності в одержимих думками про смерть кретинів на Близькому Сході) й звернув увагу на ціну: десять центів. Чудово. На здачу з четвертака зразка шістдесят дев’ятого року він зможе купити кусень старої-доброї американської салямі. Продавець привітно дивився, як він наближається до каси.

— Більше нічого? — спитав він.

— Ну, скажу я вам, — мовив Каллаген, — мені б не зашкодило знати, як пройти на пошту, як ви не від того.

Продавець здійняв брови й усміхнувся.

— Чую, ви з наших країв.

— Що, так відчутно? — і собі всміхнувся Каллаген.

— Аха. Пошту найти легко. Пройдете милю цією дорогою, там вам буде пошта. — Слово «дорогою» він вимовив як «дрогою», достоту так, як це зробив би Джеймі Джефордс.

— Дуже добре. А салямі плястерками ви продаєте?

— Я продам її вам так, як ви схочете купити, — приязно відповів продавець. — Літній гість, чи не так? —