Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Клав не зблід навіть — посинів. Юлек уперше подумав, що добре б переселитися до іншої кімнати.

І він не зробив цього лише тому, що кожної ночі Клав просинається з білими від страху очима. Ніч за ніччю сниться йому обличчя, яке зазирає з води у кругле віконце «бублика». Не живе, а біле і нерухоме, наче з труни…

— Юле, це ти дверима грюкнув?

— Ні… Я думав, ти.

— Я… Ні.

— То й що? Вкрадуть у тебе щось, чи що? Істерику дурнуватий! Ґрізапам жменями їси, дивися, скоро на голку сядеш.

— Одчепись…

Чергової безсонної ночі Клав зізнався Дюнці у своєму страсі. Він боїться незнаного, того, що між «є» і «немає». Він живе заради думання про Дюнку — чому ж од того вечора думки про неї викликають жах? Не ображайся. Тільки скажи — сил, аби переступити через ЦЕ, стане… Тільки скажи.

Після цієї сповіді він раптом заспокоївся; безтурботно проспав усю ніч і прокинувся рівно о сьомій — як од поштовху.

Юлек розмірено сопів. В умивальні навпроти лили воду і сміялися — щоденні звуки, надто звичні, аби висмикнути з тепла глибокого сну…

Запах. Дивний. Неприємний — паленої синтетики…

Підвівся. Вибрався за ширму, яка відгороджувала «спальню» від «вітальні», та ввімкнув лампу.

Дотик давньої заметілі. Сніг у скло…

Він ще не усвідомив, у чім річ, але майка на спині вже змокріла.

Старенький стіл, загромаджений консервами, печивом, сірниками і ще багато чим, споконвіку вкривала строката скатертина.

Зараз на ній темнів слід свіжого опіку.

Ніби торкнулися праскою — лишається чорний карб і сморід… Як тепер.

Тільки от приклалися до церати не праскою. Долонею.

Горілий слід п’ятірні.

…Клав стримався.

Здригаючись од найменшої зміни в диханні сплячого Юлека, почав здирати скатертину зі столу.

Клав квапився; чомусь був упевнений, що сторонній погляд на відбиток ЦІЄЇ руки загрожує невимовною бідою. На щастя, на стільничці слід майже не проглядався — Клав зіскріб його ножем.

Він накинув пальто просто на піжаму і вислизнув із кімнати з пакунком біля грудей.

…Повертався, пропахлий димом. Ніхто не бачив. Ніхто не дізнається.

На розі жваво розмовляли хлопці зі служби «Чугайстир». Перехожі обходили їх десятою дорогою; Клав підійшов з широкою посмішкою:

— Хлопці, пригостіть цигаркою.

Під п’ятьма такими поглядами Юлек, наприклад, намочив би штанці — Клав лише знизав плечима:

— Немає грошей у бідного ліцеїста, мама з татом на цигарки не дають, зрозуміло?

— Так, — озвався короткозорий здоровань. — Курити шкідливо, хамити небезпечно.

— Гарний хлопець, — усміхнувся інший, з прозорими блакитними очима. — Тобі вже сімнадцять виповнилось?

— Ні, — Клав не обтяжував себе брехнею. — Але, оскільки з жінкою я вже спав, моє повноліття сумніву не викликає.

Четверо з п’яти на мить розгубились. П’ятий, літній, зі смаглявим вилицюватим обличчям, вдоволено кивнув:

— Переконав. Тримай.

В руку Клава лягла цигарка. Вслід простягнули запальничку:

— Закурюй…

І він затягнувся. Уперше.

Четверо, які злилися на нього за свою розгубленість, одразу відігрались. Хлопчисько кашляв, легені не витримували лютого тютюну, з очей лилися сльози.

— З жінкою так само було? Чи легше?..

Долаючи нудоту, Клав затягувався знову і знову. Перед очима його дотлівала скатертина з відбитком долоні. Коли б чугайстри бачили це…

Йому потрібно було подолати страх перед ними. Йому, який знищив «доказ». Спільнику нявок. Бо тепер Дюнка буде з ним, він знав напевне.

Байдуже, хто вона зараз. Вони будуть разом.

Івга виспалась у метро. Зіщулилася в куточку сидіння і продрімала годин шість; довкола сновигали якісь люди, і марилося, наче витягають з-під руки сумку, будять, хапають, тягнуть кудись… Вона з жахом розплющувала очі — і заспокоєно засинала знову. Під тьмаве світло вагонних ламп входили пасажири, виходили, за стінками вили тунелі, і голоси ці трансформувались у її сні то в лютий рев натовпу на площі, то в пронизливий дитячий плач.

На кінцевій похмурий дідок в мундирі звелів їй виходити. Була перша ночі.

Місце ночівлі вибирати не доводилось; на безлюдній вулиці Івга розгублено роздивлялася зорі. Духмяніла нічна фіалка, заспокійливо лопотіли дерева, вона не могла зрозуміти, в якому кінці міста знаходиться. Вздовж вулиці тягнулася жовта стіна, і вона пішла попід нею — байдуже, куди.

І потрапила на залізничні колії з чередою розчеплених вантажних вагонів; пахло мастилом і знову-таки фіалкою, вітер звідкись приносив запах води, мабуть, поблизу був берег річки чи озера. Івга хотіла знайти затишну місцинку, де можна виспатись, але одразу ж відчула чиюсь незриму присутність.

Руда не дуже добре бачила в темряві й людській душі, але інтуїція у неї була бездоганна, і тому те, що ночівлі тут не буде, вона зрозуміла миттєво. Не варто тут спати. Напевне, не…

Білі очі ліхтариків, що примарами виринули з темряви, лише підтвердили передбачення.

Івга остовпіла; усі страхіття, якими ляклива уява людини наповнює спорожнілі, занедбані місця, згадалися одночасно і посплітались у тісний клубок.

Скрикнула жінка. Різко і голосно, наче великий птах; ліхтарики кинулися допереду та розсипалися півколом. Івга почувалася наче в страшному сні — ноги повинні йти, але не відриваються