Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
Наче відповідаючи його думкам, зморгнув червоний вогник на панелі урядового телефону.
— Нелегко до вас додзвонитися, пане Великий Інквізиторе.
— Праця заради безпеки держави потребує мобільности, ваша світлосте, — озвався Клавдій сухо.
Герцоґ гмикнув:
— Тоді лишається сподіватись, що в найближчі години ви будете мобільніші, ніж останні півроку… Коли, звісно, тут є якийсь зв’язок. Між вашою рухливістю та збитками в господарстві Бернста; ви чули, від чого там здихають корови?
— Задля чистоти експерименту, — повільно мовив Клавдій, — слід було б відправити мене на відпочинок… на курорт у Одниці, наприклад… І подивитись — можливо, буде краще? Може, корови оживуть?
— Вдалий час злегка пожартувати, — голос герцоґа з холодно-насмішкуватого перетворився на просто холодний.
— Вдалий час злегка мене пришпорити, — озвався Клавдій у тон. — В одному анекдоті пастушок лупцював бика-плідника просто під час процесу… Аби покращити якість плоду. Так?
Герцоґ зробив паузу. Неабияку. Значущу. Будь-який урядовець за цей час тричі намочив би штанці.
— Без образ, Клаве, — сказав він тоном нижче. — Але мені не подобається те, що відбувається.
— Ми зробимо все, щоби воно відбуло, — запевнив Старж.
На цьому і порішили.
Кілька хвилин Клавдій тримав у руці порожню слухавку; потім клацнув і викликав заступника:
— Завтра зранку, Ґлюре, я маю бути в Одниці.
Він заїхав додому на півгодини. Знову вивчив вміст холодильника, наповненого дбайливою домогосподаркою; випив холодної води, змінив сорочку, з огидою позирнув на смердючу попільничку й упав на диван — п’ятнадцять хвилин ні-про-що-не-думання. Це святе.
З напівсну його витягнув телефонний дзвінок; рука сама навпомацки знайшла рурку:
— Слухаю.
Тихенько потріскував невидимий коридор, що виник між ним і кимось, хто мовчав на тому кінці дроту.
— Я слухаю… — механічно повторив він.
У вухо його дихали. Нишком, нерішуче; ще ні-про-що-не-думаючи Клавдій сів на канапі:
— Хто говорить?
Ніхто. Тиша; не помилка — просто мовчання. Слухавка, намертво стиснута чиєюсь рукою. Віддалений шум міста… Стримане дихання… маленький об’єм грудної клітки… Хтось невеличкий… Лисеня…
— Івго, ти?..
Злякано заторохтіли короткі гудки: ні, ні, ні, ні…
Клавдій поглянув на годинник. Під вікнами вже чекає машина.
Чор-рт…
Він відклацав номер; слухавку, на щастя, узяв молодший Мітець. Хрипкий і сонний.
— Назаре? — Клавдій подбав, аби голос звучав природно та безтурботно. — Це Клав. Як справи?
— Дякую, — силувано вичавив із себе хлопець. — Добре… Я… покличу…
Клавдій заквапився:
— Назаре, я їду просто зараз… Хотів от спитати, чи все… А Івга не з’являлась?
Пауза. Герцоґу є ще куди рости. І в кого вчитися.
— Ні, — нарешті відповів Назар. — То… не кликати?
— Вітання передавай, — ретирувався Клавдій. — Ну, бувай?
— Бувайте…
Знову промовисті короткі… Що за день?! Свято телефонного пунктиру.
Він набрав інший помер. Черговий тюремного блоку відповів негайно.
— Добрий вечір, Куле, це Старж… Маґда Ревер, номер сімсот дванадцятий, нічого не хоче сказати?
Мовчання. Що за день…
— Куле, я не вмію читати думки…
— Пане Великий Інквізиторе… Десять хвилин тому я доповідав панові Ґлюру, що…
— Що?!
— Маґда Ревер заподіяла собі смерть. Через знак «дзеркала»… Готовий до покарання, але…
— Зрозуміло, поки що продовжуйте нести службу. Все, що я хочу сказати, я висловлю вам при нагоді.
Цього разу гудків не було — черговий чекав, аби Клавдій поклав слухавку першим. Це ж треба, церемонії які…
Маґда однаково була приречена. Інша річ, що вбивати себе так — справжнє пекло. Як от топитися у власних нечистотах. Вона сиділа в скрепицях, у малесенькій камері та викликала всю свою ненависть і жовч; відбиваючися від «дзеркал», її власна гидота повільно душила її.
Хоч, може, і швидко. Вона ж була переповнена люттю, ця Маґда Ревер. Можливо, смерть її була легкою…
У двері ввічливо дзенькнули. Клавдій пройшов до передпокою, як був, напівроздягнений, чим засмутив прибулого охоронця:
— Пане Старже, з аеропорту дзвонили, чекати нас чи ні…
— Зачекались, — байдуже кинув Клавдій. — Можна, я хоч штани одягну? Ні?
Охоронець мовчав.
(ДЮНКА. ГРУДЕНЬ-СІЧЕНЬ)
З того часу він перестав їздити на кладовище. Нічні відвідини не заспокоювали, навпаки — загострювали біль в душі.
Юлек був радий — однак незабаром дивна поведінка приятеля почала турбувати його значно більше, аніж раніше.
Клав нервувався. Сіпався від найменшого дотику, боявся темряви… І все таки жадібно вглядався у нічні вікна, і вираз його очей дуже не подобався Юлєку.
— Старий, ти що… Не мовчи… Може, до лікаря?..
— Дякую, Юле. Усе гаразд.
Якось Юлек повернувся з занять раніше від товариша і виявив у кімнаті сліди — босих ніг… Дівочих.
— Старий, ти сьогодні нікого не чекав? Посиділа й пішла, цукерки з’їла… Чого це вона босоніж?..
