Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Жінка втратила свідомість. Клавдій зазирнув у протокол попередніх допитів. Ксена Утоп, вчитель початкової школи за фахом.

Він стулив повіки, уявив собі рянкського куратора. Подумки взяв за барки і струсонув…

Доведеться їхати в Рянку. Де не сьогодні-завтра запалають вогнища самосудів. І горіти в них будуть не щит-відьми і не воїн-відьми, навіть не робочі відьми — а просто дурненькі неініційовані дівчатка, як от та руденька, схожа на лисеня…

— Номер сімсот дев’ятий, — сказав він у темряву. — Ксена Утоп, режим — нейтральний… І лікаря.

Відчинились і зачинилися двері.

Наступна ввійшла до камери з гордовито піднесеною головою, і Клавдій упізнав її… «Це ще початок!..»

— Вітаю, причинна, — недбало кинув він.

Дівчиську було років п’ятнадцять. Присутність Інквізитора обтяжувала малу — але не більше; її внутрішньому захистові позаздрив би важкий танк.

— Вітаю, кате, — незворушно озвалася вона. — Дровиняк зібрав?

— Зібрав, — лагідно заспокоїв Клавдій. — То що, кажеш, це лише початок?

Дівчисько вищирилося:

— Сам побачиш.

Стяг-відьма. Ці фанатичні до безумства і, що найнеприємніше, можуть дещо передбачити. Істеричні віщунки, які навіженством приховують холодний розум.

— Ти повнолітня? — запитав Клавдій.

— Ні, — безтурботно повідомило дівчисько. — Мені немає вісімнадцяти… Згідно статті закону про відьом, неповнолітні особи не підлягають допиту з тортурами, рівно ж як і страті… Еге?

— Еге, — кивнув він і впіймав її погляд.

Миттєва пауза; мала різко зблідла, та болю не виказала. Клавдій відпустив її — і втомлено заплющив очі.

«Рівень колодязя» — сімдесят шість і п’ять. Або ж куратору округу Рянка слід виділити премію за виловлення трьох найбільш небезпечних відьом країни, або ж…

Або з деяких пір у Рянці народжуються такі от відьмачі монстри. Мов гриби на рівному місці.

Нестерпно кортіло курити.

Стяг-відьма. Передчуття, передбачення, таємні страхи і сподівання…

— Ніяких допитів з тортурами, — сказав він крізь зуби.

Його права рука простяглася в напрямку співрозмовниці, і пучки його напружених пальців опинилися на рівні її зелених зухвалих оченят. У стяг-відьом є одне слабке місце — вони надто люблять пророчити.

— Забе… ріть! — видихнуло дівча; пальці Клавдія зімкнулись.

…Навряд чи тортури змусили б її говорити; проте пророцтва лізли з неї самі, і вона не могла стримати цей бурхливий темний потік. Зелені очища натхненно палали:

— Вона… іде! Вже йде, вона… — нерозбірливе бурмотіння. — ВОНА візьме нас до себе, і… — безладні скрики. Блаженна усмішка.

Клавдій не полінувався перевірити — диктофон працював. Він візьме до уваги цей текст — дещо може виявитися цікавим, хоча теперішній зміст віщування чаїться, вочевидь, в одному слові:

— Одниця! — вигукувало дівчисько в екстазі. — Одниця, так, так!..

Слово «Одниця» для багатьох людей звучало, наче музика. Округ-курорт, принада туристів з усього світу, нескінченні смуги пляжів, солодке життя, чарівна мрія, яка зігріває довгі місяці осені та зими і змушує збирати гроші «На Одницю»…

Округ Одниця межує з Рянкою. І куратором там була людина Клавдія, перевірена, вірна… До Рянки вже нема чого їхати. Пізно. Одниця… Одниця…

Дівчисько скінчило пророкувати через десять секунд опісля зняття примусу. Криво посміхнулось у спробі повернути втрачену гідність; вона-бо скорилася насильству. Зробила те, чого вимагали від неї…

Помста не забарилась.

— Ти скінчиш своє життя на вогнищі!

Клавдій здійняв брови:

— Невже? Ні з ким не сплутала?

— Помреш у полум’ї, — впевнено повторила дівчинка. — Шкода — я цього не побачу.

— Знайшла, за чим шкодувати, — щиро здивувався він, але дівчисько не вгамовувалося і продовжувало волати з коридору:

— На вогнищі… Великий Інквізитор помре, як відьма, на…

Двері проковтнули кінець фрази; Клавдій вирішив, що надто пізно для перекуру.

Четверта із затриманих була суха, мов тріска. Побачила Клавдія — чорна постать, підсвічена смолоскипом, пильні вічі у вузьких прорізах, — затулила обличчя руками і дрібно затрусилася.

Якийсь час він дещо ошелешено дивився на неї. Він звик довіряти професійному шостому — чи то сьомому? — почуттю, і зараз не вірив очам: «Діана Луц… Адміністратор танцювального ансамблю. Приблизна класифікація — воїн-відьма, хоча…»

Клавдій переглянув текст протоколу і, коли дійшов до нижнього краю листка, туди, де підписи, відчув щось на зразок полегшення; отак-от, кураторе Рянки. Тепер тебе можна усунути легко і без жодних сумнівів — тому що такої помилки не вибачають навіть друзям. Теж мені, «воїн…»

— Я не відьма, — прошепотіла жінка, не відводячи рук од обличчя. — Це жахливо. Присягаюся, я не відьма… не відь…

— Я знаю, — озвався Клавдій.

Жінка на мить затихла. Відірвала від очей мокрі пальці:

— Ви… Я не… За що?!

— Верховна Інквізиція приносить вам щирі вибачення, сказав він офіційно-безбарвним тоном. — Винні в трагічній помилці будуть суворо покарані.

Вона схлипнула:

— Мене… як… разом з… як мені тепер… жити…

Здивовані вартівники вже випроваджували її; Клавдій не витримав і опустив очі.

Двері зачинились; Інквізитор роздратовано відкинув каптур, стягнув шовковий плащ і намацав жадану пачку цигарок.

Він не марнував часу на куратора. Підписав наказ про звільнення і звелів Ґлюру довести до відома.