Вежі та підземелля - Марина Соколян

Зазирни, там віковічна студінь,

Там бліде багаття пломенить:

Не дивися в очі тих, хто спить.

Не дивись у дзеркало старе:

Бачиш — відблиск,

Бачиш — темні тіні,

Зазирни, нехай проллється іній.

Між світами тріщини зітре:

Не дивись у дзеркало старе.

Анджа здригнувся від раптової бентеги. Той менестрель, схоже, добре розумівся на страшних снах. Тихий, моторошний спів посеред п'яного табору звучав дивно і дико — вже майже на межі сну. Анджа щипнув себе за руку для певності. Чернець дивився в землю, розмірковуючи про щось своє, також не надто веселе. І ось у цю мить, цілком неслушну, як для естетичних втіх, із князівського намету нарешті з'явилася вона. Алланора Авалійська.

Прекрасну пані, зодягнену в захляпану вином білу туніку з чорним дворогом, підтримував шляхетний лицар: Алланора заледве стояла на ногах. Утім, видно було, що жінка то і справді непересічна — висока й статурна, з тонкими примхливими рисами блідого обличчя, нині дещо скривленого млосною гримасою.

— Аллан, давай відійдемо... я тебе потримаю, — галантно запропонував лицар. — Я ж бачу, що тобі зле.

— Мгмн... — сказала Алланора Авалійська.

— Давай-давай, не пручайся, тобі зразу полегшає.

— Від... відчпсь, Арно. Дай, пф-фвітрям дхну, і нзад...

Алланора глибоко вдихнула, окресливши круту лінію пишного бюсту, відвернулася від свого супутника, і тут її погляд якимось лихом впав на Чернеця та Анджу.

— О... — сказала Алланора. — Чго вони ту зас-сіли...?

Тепер лицар теж запримітив некликаних гостей.

— Йоргів хвіст! — обурився Арно. — Ви що тут робите? Варта!

За якусь мить Анджу й Чернеця скрутили несподівано тверезі князівські гайдуки. Алланора скривилась і, стенувши плечима, повернулася до намету. Її наразі найменше цікавила доля прихильників її неземної краси.

— Ну, свиното, — похитуючись, поцікавився Арно. — Де? Хто? Якого біса?

І перш ніж Анджа та Чернець устигли щось сказати на своє виправдання, видобув із піхов довгий ніж-анелас.

— А втім... — паскудно всміхнувся він, — можете не відповідати. Так навіть краще...

Тої миті Анджа збагнув, що справи таки справді кепські. Нестямному лицарю просто хотілося пустити комусь кров, аби вечір не минув намарне. З попереднього досвіду Анджа знав, що коли шляхту відвідує таке натхнення, його не спинить навіть грім із неба.

Утім, на його щастя, якраз в ту хвилину з'ясувалося, що існують деякі речі, істотніші за грім небесний.

«Мальджуки! Тривога!» — пролунало десь поряд, і відразу ж — гуркотіння копит, дикунське верещання і брязкіт зброї.

Князівський табір не чекав нападу — він спав і бачив п'яні сни. Його пробудження видалося стрімким та згубним.

• • •

«...уже йшлося про те, що Всесвіт тримається, мов напнута струна, між полюсами протилежностей. Той, хто не розуміє необхідності співіснування різних гармоній, різних ладів і тональностей, той хто намагається вилучити з наявного порядку якусь важливу складову, наражає себе на небезпеку. Не можна порушувати рівновагу навіть з найкращих міркувань, навіть у намаганні уникнути болі й страху. Адже Всесвіт не терпить тиші.

Вилучаючи з життя певний мотив, ви ніколи не знаєте, як саме, за рахунок чого, світобудова компенсує втрачене. Це — транспонування мелодії, подорож між тональностями, втілення мотивів життя у незвичних контекстах. Спробуйте заборонити, скажімо, живопис, зробіть мистецтво непристойним і злочестивим. Побачите, невдовзі світ кине вам полотна під ноги, вкриє малюнками ваші стіни, тривожними картинами ввійде у ваші сни. Заборонене завжди знайде шлях до сонця, вивертаючи душі, руйнуючи долі. Той, чиї природні потреби не мають можливості втілитись, шукатиме й не знаходитиме заміни — у владі, насильстві й жорстокості.

Спробуйте заборонити прекрасне, і ви зродите страхіть».

• • •

Мальджукський атабег Імаад ад-Тин Дзен не міг вибрати ліпшого часу для атаки. Князівське військо, виснажене довгим маршем, голодом і пиятикою, не готове було належним чином відбити напад — багато хто навіть не встиг прокинутись, а хто і встиг, ще довго намагався зрозуміти, що роблять мальджукські кіннотники посеред князівського стану. Тож загін ад-Тин Дзена, на прізвисько Кривавий, — загін, що налічував лише три сотні вершників, — устиг завдати війську князя долатського великих збитків ще до того, як Біле Лицарство схопилося за свої боделери.

Анджа й Чернець, кинуті напризволяще князівськими гайдуками, зненацька опинилися в епіцентрі безладної біганини. Між наметами шарахкалися, мов попечені, заспані лицарі та зброєносці. Анджа і Чернець відступили за намети, виглядаючи ворога. Аж ось і мальджуки — смагляві й скажені, на тонконогих гарячих верхових, озброєні кривими шамширами, з яких уже дріботіла кров безталанних рабантців.

Князівські лицарі нарешті сподобилися прийняти бій. Мало хто з них устиг скочити на коня. Тут і знадобились би послуги таких, як Гачок — вояків із довгими баграми, та лицарі, на свою біду, не вважали гізарми за шляхетну зброю, тож тої ночі ворожі кіннотники безперешкодно потовкли не одного вельможного честолюбця.

Анджа намацав руків'я пассота, Чернець потягнувся за кривим мечем — своє «кадило», надто важке, як для походів під шатра пань, він залишив у баронському таборі.

— Чого їм треба, тим мальджукам? — пошепки запитав Анджа.

— А-а. У них — свій священний похід, — пояснив Чернець. — Вибиратись треба звідси.

— Певно, — погодився Анджа. — Але як?