Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

Доки ми прямували крізь замети до Далекого, я сто разів пошкодувала про свою ідею. Хвилювалась так, як не бувало вже давно, — а чи варто? Чи слід вертатись туди, де не була майже десять років? Чи доцільно вертатись до рідного дому дарвенхардці, яка покинула його метейкою? Чи не нашкодить моїм рідним знання про те, ким я стала? Чи не накою я якихось дурниць? Чи не накоїть хтось із нас? Чи... чи... чи живі ще мої батьки і брат?

Чи впізнають вони мене?

Я часом ловила на собі замислені або зацікавлені погляди своїх супутників, але знала, що лице моє нічого не виказує. Та й крокувала трохи віддалік від усіх — так було простіше і більш звично пильнувати за дорогою.

Засніжені рівнини перемежовувались гаями та улоговинами, аж доки ми не опинились в суцільному лісі. Тут ішли повільніше — я вслухалась в усе довкола, і бачила — Тигран та Либідь роблять те саме. Звичайно, вони виросли в хащах і чудово орієнтуються в такій місцевості. А ще вночі я бачила, що Тигранові очі блискотять «по-котячому», як і в дарвенхардців. Невже він також пив «трунок сили»? Звідки його тіло має такі якості і чим ще юнак відрізняється від інших? Адже очі Либеді точно не мали такої ознаки. Тиграна зумисне тренували — це очевидно.

А ще я неймовірно хвилювалася за Всевлада. Як там у них зі Златодарою справи? Чи не зазнали вони якихось прикрощів, чи знайшли вовків, чи вдало?..

Мені здавалось, що йти ми маємо довго, але в роздумах і за швидким биттям свого серця я й не помітила, як дерева раптом скінчилися. Саме вчасно — довкола сутеніло і ставало дуже холодно.

Ліс завершився і попереду ясно стало видно село, що розкинулось на пагорбах, помережане садами і невеликими городиками біля маленьких хатин. Далеке, як я й пам’ятала, було оточене загорожею, та не такою потужною, як Баргове. Колись вона видавалась мені високим муром... Але не тепер, не після того, як я роками скніла за справді неприступними стінами. Ми зупинилися на узліссі.

В Далекому, як і в Вартовому, була сторожова вежа — і на ній я одразу ж побачила кількох сервусів. Якщо в селі зараз є дарвенхардці, а це напевне так, то вони даремно не вартують.

— Я поки бачу тільки сервусів. А ти? — наче прочитавши мої думки, тихо спитав Тигран.

Отже, він не лише бачить в темряві, а й так само гарно, як я. Цікаво.

— Так. Дарвенхардці, мабуть, не на варті. Хоч ми можемо помріяти про те, що їх зараз в селі немає з якоїсь причини. Тоді нам буде простіше. Анно...

— Що? — спитала Стожар.

— Ти можеш зробити так, аби сяйва очей Тиграна не було помітно, але його зір лишився таким, як є, і не погіршав? Його очі привернуть увагу і будуть зайві питання. Бачити в пітьмі та на великі відстані можуть в Циркуті виключно дарвенхардці, — сказала я.

— Зараз спробую.

Анна підійшла до Тиграна.

— Заплющ очі, будь ласка.

Він скорився і дівчина накрила його повіки своєю долонею на кілька секунд. Тоді забрала — і хлопець заморгав, наче від яскравого світла.

— Ну як? — спитав він. Його очі набули звичного сірого кольору і не сяяли. Анна задоволено всміхнулась. — Бо бачу я так само.

— Чудово, — похвалила я. — Блискотіння не видно. Ходімо.

Сервуси вгледіли нас значно пізніше, ніж ми їх. На вежі спричинилось хвилювання, а на загорожі одразу позапалювали більше вогнів. Я помахом руки наказала своїм супутникам зупинитись і сама пройшла до зачинених воріт.

— Назвіться! — гукнули зверху.

— Дарвенхардка Ханна! Разом з двома сервусами супроводжую белатів Анну та Тараса, дітей Буймира з Орієна! Нам потрібен прихисток на кілька днів, їжа та коні! Ми очікуємо ще одного дарвенхардця та одного сервуса, аби продовжити шлях! На нас напали вовки!

На стіні знову захвилювались, а тоді раптом притихли. Вогні, що горіли там, заважали мені добре роздивитись обличчя сервусів на башті над ворітьми, і це мене дратувало. Але тут я побачила, як поміж їхніми сірими плащами з’явився чорний.

Не пощастило. Один точно тут.

Дарвенхардцю вистачило всього миті, аби оцінити ситуацію.

— Заходьте! — мовив він і ворота відчинились.

Я пропустила спершу наших так званих сервусів, тоді — так званих белатів.

І зайшла до рідного села.