Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

I-5

Аксіс-каталогізатор

Аксіс-каталогізатор застогнав, лежачи на спині. У голові пульсувало від болю. Розплющивши очі, він окинув поглядом своє тіло. У чому мати народила.

«А хай йому всячина», — подумав він.

Що ж, однаково слід було перевірити, наскільки сильно йому дісталося. Пальці ніг немовби вказували в небо. Нігті були темно-сині, та серед їхнього брата аїмійця таке траплялося. Він спробував поворушити ними й задоволено відчув, що ті слухаються.

— Ну, і то добре, — сказав він собі, зронивши голову долі. Під нею хлюпнуло щось м’яке — схоже, гниль зі сміттєвої купи.

Угу, так воно й було. Він відчував її сморід — їдкий та огидний, — тож зосередився на носі, перетворюючи тіло так, щоб відключити нюх. «Ах, — промайнула думка. — Отак значно краще».

Тепер би ще й болю в голові позбутися. Чесне слово, невже сонце конче мусило так світити — і то простісінько над головою? Він заплющив очі.

— Гей, ти все ще в моєму провулку, — долинув ззаду хрипкий голос. Якраз він його і розбудив.

— Я незабаром його звільню, — пообіцяв Аксіс.

— Ти винен мені плату за нічліг.

— У провулку?

— Найкращому в усьому Касіторі.

— А-а. То от де я зараз? Чудово.

Силою зосередженої думки він за кілька ударів серця нарешті позбувся головного болю. Розплющив очі, і цього разу дійшов висновку, що сонечко світить цілком приємно. Обабіч нього в небо здіймалися цегляні стіни, порослі кіркою червоного лишайнику. Довкола невеличкими купками валялися гниючі бульби.

Хоча ні. Не дуже-то й валялися. Вони здавались акуратно розкладеними. Дивна штука. Від них, найімовірніше, і розливалися пахощі, які він уже оцінив. Краще було не спішити з розблокуванням нюху.

Він сів, потягуючись і перевіряючи м’язи. Схоже, усі діяли як слід, хоча синців не бракувало. За мить він розбереться й із ними.

— Та-а-ак, — сказав він, обертаючись. — А чи не знайдеться раптом у тебе запасної пари штанів, га?

Як виявилося, голос належав чоловіку з кошлатою бородою, котрий сидів на ящику в дальньому кінці провулка. Аксіс не впізнавав ані його, ані місця, де перебував. Воно й не дивно, беручи до уваги, що його побили, пограбували й покинули, прийнявши за мертвого. Уже вкотре.

«Чого тільки не зробиш заради науки», — подумав він, зітхнувши.

Пам’ять відновлювалася. Касітор був великим іріалійським містом, що поступалося за розміром лише Ралл Елоріму. Він прибув сюди навмисно. І напився теж не з доброго дива. От тільки горілчаних братів йому, певно, слід було підбирати обачніше.

— Дай-но вгадаю: зайвих штанів у тебе нема, — мовив Аксіс, підводячись та оглядаючи татуювання в себе на руці. — А якби й були, то я порадив би тобі самому їх вдягнути. Що це на тобі, мішок з-під лавісу?

— Із тебе платня за нічліг, — пробурчав чоловік. — І відшкодування за зруйнований храм північного бога.

— Дивно, — сказав Аксіс, озираючись через плече у бік війстя провулка. Там простяглася жвава вулиця. Імовірно, добропорядні жителі Касітора сприймуть його наготу без особливого захоплення. — Не пригадую, щоби руйнував якісь храми. А я зазвичай уважно ставлюся до таких питань.

— Ти вщент розніс половину Хвартухової вулиці, — відказав жебрак. — Розвалив не один будинок. Але я заплющу на це очі.

— Дуже люб’язно з твого боку.

— Останнім часом там занадто смерділо.

Аксіс нахмурився й знову глянув на босяка. Прослідкував за його втупленим у землю поглядом. Купки гниючих овочів були розкладені в дуже специфічному порядку. Наче утворювали план якогось міста.

— А-а-а, — второпав Аксіс, прибираючи ногу з невеличкого квадратика гнилі.

— То була пекарня, — пояснив жебрак.

— Мені страх як шкода.

— Сім’ї не було вдома.

— Радий це чути.

— Вони молилися в храмі.

— У тому, який я…

— Розтрощив своєю довбешкою? Авжеж.

— Упевнений, ти подбаєш про їхні душі.

Жебрак глянув на нього, примруживши очі:

— Ніяк не можу визначитися, ким ти будеш — Спустошувачем чи Вісником?

— Боюся, Спустошувачем, — відказав Аксіс. — Адже я зруйнував храм.

Очі безхатченка стали ще підозріливіші.

— Мене можна прогнати лише священною тканиною, — вів далі аїмієць. — Та оскільки в тебе її… Стривай, а що це в тебе в руці?

Жебрак опустив погляд на свою долоню, яка торкалась однієї з пошарпаних ковдр, накинутих на один з не менш пошарпаних ящиків. Він засідав на підмощеному ганчір’ї, немов… воістину, немов бог, що зрить із небес на своїх вірян.

«Бідолаха», — подумав Аксіс. Йому й справді час було рушати звідти. Не хотілося накликати біду на нещасного дурника.

Безхатченко висмикнув підстилку. Аксіс позадкував, прикриваючись руками. Забачивши таке, жебрак розтягнув губи в усмішці, яка вийшла б кращою, якби додати хоч кілька зубів. Він зістрибнув з ящика, загрозливо здіймаючи ковдру. Аксіс подався назад.

Босяк захихикав і пожбурив у нього підстилкою. Той схопив її на льоту й посварився на дурника кулаком. А тоді вийшов з провулка, навходячки обмотуючи трофей навколо пояса.

— Узріть вигнання мерзенного звіра! — долинув ззаду голос жебрака.

— Угу, а також узріть, — промимрив Аксіс, тугіше стягуючи кінці, — як мерзенний звір уник ув’язнення за непристойну поведінку на публіці.

Іріалі були дуже прискіпливі, коли йшлося про захист громадської моралі. Вони багато до чого так ставилися. Звісно, те саме можна сказати про більшість народів — різниця лише в тому, на що спрямована їхня прискіпливість.

Аксіс-каталогізатор ловив на собі здивовані погляди. І не тому, що був «легко вдягнений»: Ірі розміщувалось на північно-західній околиці Рошару, тож тамтешній клімат здавався куди теплішим, ніж в Алеткарі чи навіть Азірі. Чимало золотоволосих іріалійців розгулювали в самих лише пов’язках на стегнах, а їхню шкіру вкривали різноколірні візерунки. Тут навіть Аксісові татуювання не привертали особливої уваги.

Напевно, уся річ була в його блакитних нігтях та очах, схожих на темно-синій кришталь. Аїмійці — навіть сіа-аїмійці — траплялися не щодня. А може, причина крилася в тому, що він не в той бік відкидав тінь — до світла, а не від нього? Це була дрібниця, та й тіні були короткими, адже сонце стояло так високо. Однак ті, хто помічав це, тихо щось бурмотіли або й відскакували з дороги. Ймовірно, чули про йому подібних. Минуло не так багато часу, відколи його батьківщиною пронеслося нещастя.