Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє! - Олена Гриб

– Він сам вибрав таке життя, – сказав хтось.

Я опустила погляд і пішла до хатин. До горла підступав клубок. Ми тільки-но відпустили злочинця на всі чотири сторони. Звичайно, «відпустили» – не зовсім правильне визначення того, що сталося. Не ризикнули зупинити, дозволили піти… Але легше від цього не було.

Я знала, що вчинила неправильно. Не можна вбити чотирьох людей і залишитися безкарним. Нехай дехто з них і заслужив смерті, та Сокола це не виправдовувало.

Ми мали шанс затримати його. Брен сам визнав: демон йому не підкоряється. То чому ж у глибині душі мені хотілося не кари для злочинця, а забуття?

***

Лукошник зустрів нас і не привітно, і не вороже. Байдуже – ось непогане слово. Чутки стихли, чаклуни з Академії більше не хвилювали уяву… І дякую Творцю.

«База» виявилася новою, з окремими кімнатами, нормальними ліжками та справжньою кухнею. Біля неї росли яблуні – старі, з розтрісканою корою та вузлуватими гілками. Зовсім як у Підліссі…

По сусідству розташовувався сінник якогось місцевого багатія. З іншого боку тяглися пасовища, через дорогу – занедбаний двоповерховий особняк з моторошними статуями у дворі (тутешня, як нам пояснили, визначна пам'ятка).

Мені сподобалося це місце. Тиша, глухомань, нема зайвих очей і вух… Саме те, щоб пережити останні тижні перед поверненням у Рен.

– Добре тут, – одного разу погодився навіть Вальєн.

Звичайно, ідилія не могла тривати довго.

Королівський нишпорка, що раніше займався рідкісними метеликами (і трохи – маніяком), раптом спалахнув інтересом до нашої компанії.

Я розуміла його цікавість. Де це бачено, щоб на практику приїхало сім людей, потім їх стало вісім, далі – дев'ять, а врешті-решт залишилося п'ять, причому з упізнаваного початкового складу – лише одна. Так, одна людина! Я, угум. Єдина учасниця, що не мала стосунку до магії. Хіба не загадка?