Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє! - Олена Гриб
– Нормально?
Вона кивнула:
– Так! Драбину тримай, тут я сама розберуся!
Золото – добрий стимул. Ілона досягла грота миттю. Запустила обидві руки всередину, під полог із трав та коріння, з натугою потягла щось на себе…
– Важке?
– Зачепилося!
Ласка рвонула сильніше. Здалося, чи я почула тріск тканини?
Ні, це тріщали планки!
Ілона впала додолу, притискаючи до себе об'ємну сумку. Уламки дощок валялися навколо, один із них прокреслив криваву подряпину на лобі Зайця.
– Ти як?
Ласка не відповіла.
«Тут не так високо, щоб розбитися на смерть!» – злякалась я, підбігаючи до неї.
– Не чіпай! – Еньєр відштовхнув мою руку. – Коли спиною… Тоді не можна…
Його трясло, і я з жахом зрозуміла, що в цій ситуації знову головна. Прокляття!
– Не спина. – Я нахилилася до Ілони і виявила, що під нею розтікається темна пляма. – Біжіть на хутір. Швидко!
– Навіщо? – Заєць зблід, похитнувся, схопився за груди. – Срібного пилу немає!
– У одного з нас є! Швидше!
Еньєр начебто зрозумів. Помчав так, що п'яти замелькали. Я присіла біля Ілони, дивлячись на елегантну шпильку з діамантовою квіткою, що встромилася їй у горло. Кров не фонтанувала, та її було багато. Ніколи не стикалася з такими пораненнями. Адже шию не перетягнеш джгутом, як кінцівку. Потрібні кілька заклинань і лікар. Негайно!
Вдалині пролунав крик, у якому ледь розрізнявся голос Еньєра.
«Ось і побачимо, наскільки людяний наш месник», – подумала я і сказала Ласці:
– Він врятує тебе. Я знаю.
Її губи ворухнулися.
«Еньєр? Не сміши», – здогадалась я.
– Наш маніяк допоможе. Обіцяю, – заявила з усією впевненістю, яку змогла зобразити. – Вір мені.
Вона заплющила очі.
