На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Вона котилася, перекидалась і підстрибувала аж до низу, поки не розтягнулася пластом біля підніжжя. Лоґен хотів спуститись услід і завершити роботу, але часу було обмаль. За нею прийдуть інші. Він розвернувся і пошкандибав в інший бік, проклинаючи свою вивернуту ногу.
Звідусіль чулися якісь звуки, відлунюючи хтозна-звідки коридором. Далекий брязкіт і стукіт, крики і вереск. Він вдивлявся у морок і йшов, кульгаючи, обливаючись потом, спираючись однією рукою на стіну, щоб не впасти. Виглянув з-за рогу, щоб розгледіти, чи нема там нікого, і нараз відчув щось холодне біля шиї. Ніж.
— Ще живий? — прошепотів голос йому на вухо. — Тебе нелегко вбити, га, біляче?
Ферро. Він повільно відвів її руку.
— Де ти взяла ніж?
Лоґен і сам би не відмовився від зброї.
— Він мені дав. — У затінку під стіною лежала розпластана фігура. Килимок під нею просяк темною кров'ю. — Сюди.
Тримаючись затінку, Ферро почала крастися вглиб коридору. Він досі чув звуки — знизу, збоку, зусібіч. Вони прокралися вниз сходами до тьмяного передпокою, обшитого темним деревом. Ферро пірнала з тіні в тінь, швидко просуваючись вперед. Лоґен тільки те й міг, що кульгати за нею, тягнучи ногу, намагаючись не зойкати від болю щоразу, коли доводилось на неї спиратись.
— Он! Он вони!
Постаті у тьмяному коридорі позаду. Лоґен розвернувся, щоб бігти, але Ферро спинила його рукою. З іншого боку наближалося підкріплення. Зліва — масивні прочинені двері.
— Сюди!
Лоґен увіпхався всередину, і Ферро влетіла за ним. Поряд із дверима стояв масивний і важкий сервант з полицями вгорі, заставленими тарілками. Лоґен вхопився за один кінець і потягнув його до дверей. Кілька тарілок злетіло і розбилось об підлогу. Він підпер буфет спиною. Хоча б на якийсь час це їх затримає.
Величезна кімната з високою склепінчастою стелею. Більшу частину однієї стіни, обшитої дерев'яними панелями, займали два велетенські вікна. Навпроти стояв великий кам'яний камін. Посередині тягнувся довгий стіл, увінчаний столовим начинням і свічками, обабіч якого розташовувалось по десять стільців. Це була велика обідня зала з лише одним входом, або ж — виходом.
Лоґен почув приглушені крики за дверима. Масивний сервант задрижав під його спиною. Ще одна тарілка зірвалася з полиці, відскочила від його плеча і розлетілася на друзки об плитняк.
— Охуєнний план, — огризнулась Ферро.
Ноги Логена почали ковзати, поки він силувався втримати сервант, який з протилежного боку уже почали розхитувати. Ферро підбігла до найближчого вікна, обмацала металеві рами навколо маленьких шибок, пробуючи підчепити їх нігтями, але намарно.
Погляд Лоґена раптом завмер в одній точці. Давній дворучний меч, що висів над каміном як прикраса. Зброя. Логен востаннє підштовхнув сервант, а тоді кинувся до меча, обхопив довге руків'я обома руками й одним ривком зірвав його з кріплення. Меч був тупим, як плуг, з цятками іржі на важкому клинку, але все ж міцним. Нехай удар ним і не розітне людину навпіл, але щоб збити з ніг, згодиться. Він обернувся саме вчасно, щоб побачити, як сервант перевертається, а весь посуд розлітається на друзки по кам'яній підлозі.
У кімнату ринули чорні постаті в масках. Перший нападник тримав страшну сокиру, другий — короткий клинок. Той, що стояв за ним, був темношкірим і мав у вухах золоті кільця. В руках він стискав довгий, вигнутий кинджал.
Такою зброєю людей не приголомшують — хіба тільки з кінцями. Схоже, вони більше не збирались брати полонених. Їхня зброя була смертоносною і призначалася для вбивства. Ну що ж, тим краще, подумав Логен. Одне можна сказати про Дев'ятипалого точно — він уміє вбивати. Лоґен окинув поглядом цих людей у чорних масках, котрі перелазили через повалений буфет і завбачливо роззосереджувались біля дальньої стіни. Поглянув на Ферро — вона скривила губи і приготувала ніж, її жовті очі палали. Він торкнувся руків'я позиченого меча — важкого і грубого. Хоч раз у нього була годяща зброя.
Він кинувся до найближчої маски, волаючи на все горло і розмахуючи над головою мечем. Чоловік спробував відскочити, але вістря клинка зачепило його плече, і він втратив рівновагу. За ним вискочив ще один. Він рубонув сокирою, і Лоґен відсахнувся, охнувши, коли довелося спиратися на викручену ногу.
Він щосили розмахував своїм дворучником, але ворогів було забагато. Один переліз через стіл і став поміж ним і Ферро. Щось вдарило його у спину і він похитнувся, закрутився, послизнувся, вдарив мечем і поцілив у щось м'яке. Хтось закричав, але на Лоґена вже знову нападав той, котрий мав сокиру. Маски і залізо, удари та брязкіт зброї, лайка та крики, хрипке дихання — все злилося воєдино.
Лоґен продовжував махати мечем, але він був такий втомлений, такий побитий, такий безсилий. Меч своєю чергою був важким і з часом тільки важчав. Один із нападників ухилився, й іржаве лезо брязнуло об стіну, вибивши добрий кусень дерев'яної обшивки і врізавшись у штукатурку за нею з такою силою, що Логен ледь не випустив меча із рук.
— Ох! — вирвалось у нього, коли нападник гепнув йому коліном у живіт.
Щось вдарило його по нозі, і він заледве не впав. Він чув, як хтось позаду верещить, проте здавалось, що це десь далеко. У грудях пекло, в роті було кисло. Він був у крові. Весь у крові. Він ледве дихав. Маска зробив крок уперед, а за ним ще один, всміхаючись, передчуваючи перемогу. Лоґен позадкував до каміна, підсковзнувся і звалився на одне коліно.
Все має свій кінець.
Він більше не міг підняти старий меч. У нього не залишилося сил — ні краплі. Кімната почала розпливатись.
Все має свій кінець, але дещо лише лежить, забуте, і чекає свого часу...
В животі Лоґена з'явилося холодне відчуття — відчуття, якого він не переживав уже давно.
— Ні, — прошепотів він. — Я звільнився від тебе.
Але було пізно. Надто пізно...
...Його вкривала кров, однак це було добре. Кров проливалася щоразу. Але він стояв на колінах, і це було неправильно. Кривава Дев'ятка не схиляється ні перед ким. Його пальці намацували щілини між камінням каміну, чіплялися за них, немов коріння могутнього дерева, спинаючи його на ноги. Його нога боліла, але він усміхнувся. Біль лише розпалював вогонь.
