На лезі клинка - Джо Аберкромбі

Щось ляснуло його по черепку так сильно, що він відлетів у напрямку трибун. Лоґен упав ниць, і передня лава врізалась йому у груди, перехопивши подих. Кров сочилась з голови, рук, рота. Очі сльозились від удару в ніс, позбивані кулаки кривавились, шкіра на них була майже так само порвана, як і його одяг. Якусь мить він лежав, збираючись із силами. На землі за лавою валявся товстий брус. Логен схопився за його кінець — брус виявився незакріпленим. Він потягнув його до себе. Брус приємно відтягував руку. Важка штука.

Лоґен глибоко вдихнув, ще раз напружуючись. Ледь поворушив руками і ногами, перевіряючи їхню боєздатність. Нічого не зламано — окрім, можливо, носа, але це вже стало традицією. Ззаду долинули кроки. Повільні, неспішні кроки.

Лоґен повільно підвівся, намагаючись вдавати запаморочення, а тоді заревів і розвернувся, змахнувши брусом над головою. Брус із гучним тріском зламався навпіл об плече чоловіка у масці, його половина впала на землю арени і зі стуком покотилась. Чоловік приглушено зойкнув, упустив дубинку й із заплющеними очима впав на коліна, схопившись однією рукою за шию, в той час як інша його рука безвольно опустилась. Лоґен замахнувся уламком, що зостався у нього в руці, і зацідив ним чоловіку в обличчя. Голова нападника смикнулась, і він гепнувся на землю. З-під зсунутої маски цебеніла кров.

В голові Лоґена спалахнуло світло, він захитався й опустився навколішки. Хтось вдарив його у потилицю. Добряче вдарив. Він похитався так якусь мить, силкуючись не впасти ниць, як раптом усе знову почіткішало. Над ним стояла рудоволоса жінка стояла і знову замахувалася своєю дубинкою.

Лоґен відштовхнувся від землі, налетів на неї і, схопивши за руку, смикнув, водночас заледве не падаючи на неї. У вухах дзвеніло, світ перед очима скажено крутився. Вони борюкались, тягаючи на себе дубинку, наче двоє п'яниць, що змагаються за пляшку. Він відчув, як вона вдарила його в бік іншою рукою. Сильно, просто по ребрах.

— А-а! — застогнав він, але йому вже прояснялось у голові, та й вона була вдвічі легшою за нього.

Він заломив її руку з дубинкою за спину. Вона вдарила його ще раз, цього разу в обличчя. На мить з очей знову посипалися іскри, але потім він схопив її за інше зап'ястя, заблокувавши тим самим і цю руку. Відтак зіп'яв її спиною на своє коліно.

Вона хвицала і звивалась, звузивши люті очі до щілин, але Лоґен міцно її тримав. Вивільнивши свою правицю з того плетива рук і ніг, він замахнувся кулаком і зацідив їй у живіт. Вирячивши очі, жінка хрипко зойкнула й обм'якла. Він відкинув її геть. Вона проповзла пару футів, а тоді стягнула маску і почала блювати на траву.

Лоґен пішов, спотикаючись і похитуючись, потрусив головою, спльовуючи на траву кров та бруд. Окрім жінки, що блювала, у колі лежали ще чотири чорні скручені постаті. Одна з них тихо стогнала, в той час як Ферро все копала її і копала. Обличчя Ферро було у крові, проте вона всміхалась.

— Я ще живий, — пробурмотів Лоґен, — я ще...

З арки наближались нові постаті. Він крутнувся, ледь не перекинувшись. З іншого боку теж — ще четверо. Вони були у пастці.

— Рухайся, біляче!

Ферро промчала повз нього і скочила на першу лаву, потім на другу і на третю, стрибаючи поміж ними широкими кроками. Божевілля. Куди вона звідти дінеться? Рудоволоса закінчила блювати і тепер повзла до своєї дубинки. Решта швидко наближалась, і тепер їх було ще більше. Ферро вже подолала чверть шляху нагору і, схоже, не збиралася спинятись, стрибаючи з лави на лаву, аж дошки стугоніли.

— Блядь!

Лоґен кинувся за нею. Після десятка лав його ноги знову палали. Він облишив стрибання і тепер дерся, як міг. Перекидаючись через спинки лав, він бачив позад себе людей у масках — вони мчали вслід, дивилися, жестикулювали і перегукувалися, розбігаючись по трибунах.

З кожною хвилиною його рухи сповільнювались. Кожна лава видавалася горою. Найближча маска всього на кілька рядів позаду. Лоґен дряпався все вище і вище: закривавлені руки хапалися за дерево, закривавлені коліна дерлися об лави, у голові відлунювало його власне дихання, а по спині бігали мурашки і лився піт. Раптом перед ним постала порожнеча. Лоґен спинився, ахнувши, замахав руками, похитуючись на краю запаморочливого урвища.

Попереду виднілися дахи високих будівель, проте більшість задніх рядів вже розібрали, і там залишились лише опори — високі стовпи, вузькі балки між ними і велика, страшна безодня. Він бачив, як Ферро перестрибнула з однієї крутої опори на іншу, а тоді пробіглася по хиткій дошці, незважаючи на провалля під ногами, щоб насамкінець застрибнути на плаский дах попереду, високо над його головою. Здавалося, їх розділяла нескінченність.

— Блядь!

Лоґен, похитуючись, пішов по найближчій балці, розкинувши руки для рівноваги і човгаючи ногами, мов старий. Його серце гупало, наче молот коваля по ковадлу, а коліна тремтіли від підйому. Він намагався не зважати на метушню і крики людей за спиною та дивитися лише на ґудзувату поверхню балки, але коли опускав очі, неодмінно помічав тенета брусів під ногами і крихітний плитняк площі внизу. Далеко внизу.

Він перескочив на досі цілу частину проходу і пробіг нею до дальнього краю. Там видерся на брус над головою й, обхопивши його ногами, поповз вперед на задниці, примовляючи при цьому: «Я ще живий». Найближчий чоловіку масці вже дістався проходу і тепер біг до нього.

Балка закінчувалася на верхівці однієї із вертикальних опор. Квадратик дерева один-два фута завширшки, а за ним — порожнеча. Десять футів безодні. Далі ще один квадратик на верхівці чергової запаморочливої щогли, а за ним дошка, перекинута на плаский дах. Ферро дивилася на нього з-за парапету.

— Стрибай! — заволала вона. — Стрибай, білий ти виродку!

Лоґен стрибнув. У вухах зашумів вітер. Його ліва нога приземлилася на квадратик дерева, але він за інерцією полетів уперед. Права нога врізалась у дошку й викрутилась, а коліно підкосилось. Запаморочливий світ хитнувся. Ліва нога зісковзнула, зависнувши наполовину у повітрі. Дошка задрижала. Він завис у повітрі, розмахуючи руками. Здавалося, це тривало цілу вічність.

— Ох!

Парапет врізався йому у груди. Логен вчепився у нього руками, але сили його залишали. Він почав зісковзувати, поволі, один страхітний дюйм за другим. Спочатку він бачив дах, потім свої руки, а згодом лише каміння