Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Люк швидко зробив ковток із чарки, але все ж таки на мить запізнився, не встигнувши приховати усміх, що блискавично промайнув його обличчям. Тієї миті я усвідомив, що здогадки Люка не тільки не гірші за інші: вони збіса кращі. Я й сам похапцем відсьорбнув вина, хоч і не був упевнений, який саме вираз обличчя ховаю.
— Можете спати тут, — сказав Джуліан. — Якщо ви голодні, я накажу принести щось поїсти. Вашу зустріч ми влаштуємо на світанку.
Люк заперечно покрутив головою.
— Зараз, — промовив він, ще раз, начебто мимохідь, але відкрито продемонструвавши каблучку, що мав на пальці. — Ми хочемо, аби ця зустріч відбулася зараз.
Джуліан дивився на нього мовчки, і в цій тиші кілька разів встигло гупнути моє серце. Тоді він зауважив:
— У темряві вас не буде видно, а тим більше якщо й надалі сніжитиме. Будь-яке раптове непорозуміння за таких умов може призвести до початку бойових дій, з будь-якого боку.
— Якщо обидва мої супровідники візьмуть по великому ліхтареві, й так само зроблять два його провідники, — запропонував Люк, — нас буде видно з обох боків, аж на кількасот ярдів.
— Може, й так, — погодився Джуліан. — Гаразд. Я відішлю листа з повідомленням до його табору і знайду для тебе двох ад’ютантів.
— Я вже знаю, кого хочу взяти зі собою, — сказав Люк. — Вас та Мерліна.
— Дивний ти хлоп... — зауважив Джуліан. — Але погоджуюсь. Я хотів би бути там, коли станеться те, що має статися.
Джуліан наблизився до передньої стіни свого намету, відгорнув полу, підкликав до себе одного з офіцерів і стиха розмовляв з ним кілька хвилин. Я тим часом запитав Люка:
— Ти впевнений у доцільності того, що робиш?
— Звичайно, — відказав той.
— Мені здається, що це вже щось більше за імпровізацію, — не вгавав я. — Чому б тобі не пояснити мені свій план?
Якусь мить він дивився на мене оцінювально, а тоді сказав:
— Я тільки недавно усвідомив, що теж є сином Амбера. Ми з тобою зустрілись і зрозуміли, що дуже схожі один на одного. От і добре. Бо звідси випливає, що можемо працювати разом. Згоден?
Я зморщив лоба. Не до кінця розумів, що Люк хоче цим сказати.
Він легенько стиснув моє плече.
— Не турбуйся, — промовив. — Ти можеш мені довіряти. Хоча великого вибору наразі й не маєш. Але згодом він може виникнути. Хочу, аби ти запам’ятав, що у жодному разі не маєш втручатися, хай там що.
— А що, на твою думку, може трапитися?
— У нас зараз нема часу для припущень, — відповів Люк, — та й поговорити наодинці ніяк. Тому хай усе йде своєю чергою, а ти просто пам’ятай те, що я казав тобі сьогодні ввечері.
— Як ти зазначив раніше, великого вибору в цій справі я не маю.
— Хочу, аби ти пам’ятав про це й згодом, — сказав він, і тут Джуліан опустив полу намету і повернувся до нас обличчям.
— Ловлю вас на слові: що там з тією їжею? — гукнув до нього Люк. — А як ти, Мерлю? Голодний?
— Боже збав, ні! — відповів я. — Щойно з офіційного обіду.
— Он як? — зронив той, трохи надто байдуже. — І з якої нагоди був обід?
Мене розібрав сміх. Для одного дня це було забагато. Я хотів відповісти йому, що у нас зараз нема часу й до того ж ми не наодинці, але Джуліан саме знову висунувся з намету, відхиливши його полу, й гукав свого ординарця, і мені кортіло закинути на Люкову половину поля кілька кручених м’ячів та подивитися, чи не протаранять вони його самовладання.
— На честь прем’єр-міністра Беґми з його свитою, — пояснив йому.
Він терпляче чекав, поки я робив дуже довгий ковток вина. Потім опустив чарку й додав:
— Ось і все.
— Облиш, Мерліне! Чого вони приїхали? Я ж від тебе останнім часом фактично нічого не приховую.
— Та невже? — сказав я.
На якусь мить мені здалося, що він не зможе зрозуміти увесь гумор ситуації, але Люк усе ж таки теж розсміявся.
— Іноді Божі жорна мелють надто швидко[104], і засипають мукою нас із головою, — зауважив він. — Послухай, може, віддаси мені це задарма? Просто у мене зараз нема нічого під рукою, аби торгуватися. Чого йому треба?
— Тільки май на увазі, що це має залишатися таємницею аж до завтра!
— Згода! А що відбудеться завтра?
— Коронація у Кашфі Арканза, герцога Шедбурнського.
— Срань Господня! — вирвалось у Люка. Він подивився на Джуліана й знову на мене. — Рендом зробив до дідька розумний вибір, — сказав, помовчавши. — Не думав, що він діятиме так швидко.
Люк довго дивився кудись у нікуди. Потім додав:
— Дякую.
— То це дарунок чи каверза? — поцікавився я.
— Для мене чи для Кашфи? — відповів він запитанням на запитання.
— У цьому випадку не бачу різниці.
— От і добре, бо ще не знаю, як до цього поставитися. Треба трохи поміркувати. Подивитися на проблему ширше.
Я втупивсь у нього, і він знову посміхнувся.
— Цікава новина, — додав Люк. — Маєш для мене ще щось?
— Досить із тебе й цього, — відказав я.
— Еге ж, може, твоя правда, — погодився він. — Не варто перенавантажувати системи. Тобі не здається, старий, що ми інколи все занадто ускладнюємо, а треба жити простіше?
— Тільки не з того часу, як познайомився з тобою.
Джуліан опустив полу намету, підійшов до нас і пошукав свою чарку.
— Тобі принесуть поїсти за п’ять хвилин, — повідомив він Люкові.
— Дякую.
— Якщо вірити Бенедиктові, — мовив Джуліан, — ти сказав Рендому, що Далт — син Оберона.
— Сказав, — підтвердив Люк. — І він пройшов Лабіринтом. А це має якесь значення?
Джуліан стенув плечима.
— Це не вперше бажаю вбити родича, — констатував. — До
