Проклята - Наталка Смеречинська

Я стояла поруч з величезним згарищем, що все ще палало вогнем. Могутня стихія ревіла і злилася пожираючи невеличку хатинку, але не дивлячись на це я не відчувала її гніву та жару. Навпаки, мене наче огортав теплий вітерець. Було комфортно і затишно.

Навколо стояла глуха ніч і все, окрім палаючої оселі огортала пітьма. Пітьма також поглинула і мене, залишивши лише обличчя на якому грали відсвіти вогнища.

Я дуже чітко відчула, коли стара з’явилася за моєю спиною, але на відміну від наших попередніх зустрічей, страху не було. Лише розуміння, що я і вона – тотожні.

- Іноді не варто бути милосердною з ворогами, дитино – я вперше чула її справжній голос. Без того моторошного шипіння – Я була милосердна зі своїми ворогами й бачиш до чого мене це привело.

- А хіба лють і ненависть кращі? – я не оберталася, продовжуючи спокійно дивитися на вогнище – Невже зараз ти щаслива?

- Ти хочеш знати чи я  страждаю? - правильно зрозуміла мене стара - Я страждала, коли вбили мого сина, страждала коли звірі  заливали мою землю кров’ю, а зараз ні! Я не страждаю, я мщу. І ти маєш прийняти свою долю, дитино. Прйнннняяятттии меннннеее сссс!

Голос різко змінився і на моє плече лягла страшна біла рука з довгими пальцями й величезними пазурами.

Я скрикнула і від того прокинулася.

В кімнаті гуртожитку було темно. І лише ліхтарі з вулиці  трохи освітлювали приміщення через вікно.  На ліжку поруч неспокійно заворушилася Оксана, але так і не прокинулася. Миросі знову не було. Мабуть, залишилася ночувати у Валіка.

Я підвелася зі свого ліжка і взяла телефон в руки. На годиннику було чотири тридцять ранку.

Дивно, але вперше за ці довгі місяці серце не калатало і не вискакувало з грудей від страху. І хоча сон був моторошним, а стара такою ж примарною, як зазвичай,  але я відчула себе напрочуд впевненою і спокійною після нього.

Не вагаючись   відкрила месенджер і написала Алісі:

« Зустрінемось сьогодні  після пар в нашій кав’ярні. Чекаю пояснень! Без брехні!»

Вартувало тільки мені відправити повідомлення та вимкнути екран, як тут же дзенькнуло сповіщення.

« Так-так! Ми тебе чекатимемо. І дякую тобі Лєна»

Я відклала мобільний в сторону і лише криво посміхнулася. Подивимось, чи варто тобі буде дякувати мені, Алісо.   

****

На вулиці було прохолодно. Осінь видалася класичною: зі сльотою, дощами, пахмурним небом.

Можливо студентська «кав’ярня» просто неба була не самим гарним місцем  зустрічі, але я вперто обрала саме її. Тут все почалося, тут має закінчитися. Ну майже, почалося, оскільки зустріла я Алісу на тій  занедбаній зупинці по дорозі до Житомира, але спілкуватися ми з нею почали саме звідси.

І тут я хочу розставити всі крапки над «і».

Аліса та Влад вже були на місці. Пили каву з паперових стаканчиків  поруч з залізним столом і про щось тихо перешіптувалися. Обоє виглядали гарно вдягненими, доглянутими й абсолютно не вписувалися в місцевий краєвид.

Такі зазвичай сидять за кермом дорогих автомобілів і снідають в ресторанах постячи своє життя в інстаграмі.

Вартувало тільки підійти ближче, як дві пари очей одразу ж вп’ялися в мене. В основному  таке змушувало ніяковіти, але сьогодні я була на диво спокійна і впевненою.

- Привіт – першим привітався  Влад, а потім Аліса теж сказала хрипким голосом.

 - Привіт!

Думаю вона багато плакала ці дні. Очі були ще трохи почервонілі і якісь згаслі. На серці гострою лапкою шкрябнув жаль, але я шикнула на нього й змусила замовкнути. Хто його знає чи не чергова це вистава для одного єдиного глядача?

- Привіт! – відповіла я їм, примощуючись біля столика третьою і займаючи позицію навпроти брата з сестрою.

- Може кави? – запитав мене Влад, але я похитала головою. Не маю бажання, адже ми не на дружні посиденьки зібралися.

- Я вас уважно слухаю і хочу почути абсолютно все!! До останньої деталі! Без краплини брехні!- одразу ж висунула свої вимоги псевдо – друзям.

Аліса опустила очі, а Влад, як чоловік взяв на себе відповідальність і непросту роль перемовника.

- Тоді нам вартує повернутися майже на сто років назад – спокійно почав хлопець не відводячи від мене погляду – Наш прадід був не самою доброю  людиною. І це м’яко сказано. Він працював в ЧК, потім дослужився до начальника ОДПУ. Не буду приховувати - крові й звірств на його совісті було багато, але одне вбивство перевернуло все його життя.

Влад замовк збираючись з думками, але я вже приблизно знала, що зараз почую.

- Я не знаю деталей, але десь в тисячу дев’ятсот тридцятому він убив жінку, Ганну Вівчар, і з того часу почав мінятися. Повністю збожеволів. Він твердив, що відьма Вівчариха, його прокляла і являлася  постійно, щоб забрати його душу до пекла. Так до самої смерті він говорив про це прокляття. Те ж саме говорив і мій дід, і навіть батько.

- І ви в це вірите? – не витримала я і запитала обох.

- А ти? – тут же повернула мені питання Аліса - Ти віриш в те що бачиш?

Мені не було що їй сказати. При інших обставинах я б посміялася, але правда була в тому, що я дійсно ЇЇ бачу.

- Як проявляється це прокляття? – вирішила я  перейти до суті справи.

- В певний період життя всі представники нашої родини по крові починають бачити цю відьму. Вона приходить у снах, потім починаються видіння, дуже реальні та моторошні  й врешті-решт трагічна та болісна смерть – відповів Влад, а Аліса стисла руку брата – Сестру дідуся збив потяг. Дідусь підхопив рідкісну хворобу і просто згнив живцем. Тато…

Хлопець проковтнув слину, що раптом стала грудкою в горлі, а Аліса сховала обличчя на плечі брата.

- Тата теж не стало в живих, але перед своєю смертю він залишив нам свої записи, де стверджував, що є шанс зняти прокляття.

Я так зрозуміла, що зараз дізнаюся, чому саме на мене впав їх вибір.

-  Це може зробити той, хто однієї крові з відьмою. І наш прадід, а також дідусь вважали, що у Ганни Вівчарихи не залишилося нікого. Але батько розкопав документи Малинського відділку НКВС де йшлося про Надію Вівчар, невістку тієї самої Ганни. Судячи з рапорту жінці вдалося втекти й саме головне – вона була вагітна.  Він був сповнений надії знайти  рідних відьми, але не встиг…