Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг

ДЕСЯТЬ

Едді вважав, що пустирем вони можуть заволодіти навіть без Сюзанниних статків. В історії Каллагена він побачив чіткі вказівки на те, як це можна зробити. Звісно, придбати троянду вони б не змогли. Троянда не підпорядковувалася нікому (ні їм, ні будь-кому іншому), але її можна було оберігати. І це їм було до снаги. Можливо.

Переляканий — не переляканий, але Кельвін Тауер чекав у покинутій пральні, щоб урятувати зад панотця Каллагена. І переляканий — не переляканий, Кельвін Тауер відмовився 31 травня 1977 року продати корпорації «Сомбра» останню частку нерухомості, що належала йому на Мангеттені. Едді думав, що Кельвіна Тауера, як співається в пісні, цілком можна назвати героєм.

Едді також розмірковував про те, як отець Каллаген затулив обличчя руками, коли вперше згадав про чорну Тринадцятку. Йому хотілося позбутися кулі, викинути її зі своєї церкви… але він цього не зробив. Як і власника книгарні, панотця Каллагена можна було назвати героєм. Які ж вони були дурні, коли подумали, що Кельвін Тауер зажадає за свій пустир мільйони! Він хотів здихатися ділянки! Але передати його міг лише в надійні руки. Чи надійному ка-тетові.

— Сюзанно, ти не можеш піти, бо вагітна, — сказав Едді. — Джейку, ти не можеш піти, бо ти малий. Я впевнений, що ти не зміг би підписати контракт, над яким я сушу собі голову відтоді, як отець Каллаген розповів нам свою історію. Я міг би взяти тебе з собою, але, здається, ти хочеш дещо розвідати тут. Чи я помиляюся?

— Ти маєш рацію, — кивнув Джейк. — Але я майже готовий піти з тобою. Надто вже привабливо ти все розписав.

— «Майже» не рахується, — всміхнувся Едді. — Що ж до Роланда… не ображайся, бос, але в нашому світі ти, як слон, трохи чужий. У тебе… ее… труднощі з перекладом.

Сюзанна порснула зо сміху.

— Скільки ти збираєшся йому запропонувати? — спитав Джейк. — Тобто ти ж не думаєш отримати пустир за так?

— Один бакс, — відповів Едді. — Звісно, його доведеться позичити в самого Тауера…

— Ні, у нас є більше, — з серйозним виглядом сказав Джейк. — У мене в рюкзаку знайдеться п’ять-шість доларів. — Він широко всміхнувся. — А потім зможемо дати ще більше. Коли тут усе вляжеться.

— Якщо залишимося живі, — уточнила Сюзанна. Але весь її вигляд промовисто свідчив, що вона загорілася цією думкою. — Знаєш що, Едді? Здається, ти геній.

— Балазар і його друзі не надто зрадіють, якщо сей Тауер продасть нам свою ділянку, — сказав Роланд.

— Ага. Але, може, нам вдасться переконати Балазара дати йому спокій. — На губах Едді заграла зловісна усмішка. — Правду кажучи, Роланде, Енріко Балазар — один з тих типів, кого я був би не проти вбити двічі.

— Коли ти хочеш туди піти? — спитала Сюзанна.

— Що раніше, то краще, — відповів Едді. — Бо, не знаючи, який там зараз час у Нью-Йорку, я можу ненароком збожеволіти. Роланде? Що скажеш?

— Я скажу — завтра. Ми віднесемо кулю в печеру, а там побачимо, чи зможеш ти пройти крізь двері до часу й місця, де перебуває Кельвін Тауер. Ти добре придумав, Едді, я кажу спасибі.

— А якщо куля відправить тебе кудись в інше місце? — спитав Джейк. — В іншу версію сімдесят сьомого року чи… — Він не знав, як закінчити думку. Лише пам’ятав, яким тонким все видавалося, коли чорна Тринадцятка вперше відправила їх у тодеш, і яка безмежна пітьма причаїлася за мальованою реальністю навкруги. — …ще далі? — закінчив він.

— В такому разі надішлю листівку, — сказав Едді, знизавши плечима, і розсміявся, але Джейк помітив, який той наляканий. Напевно, Сюзанна теж це побачила, бо взяла руку Едді у свої долоні і стиснула.

— Мала, зі мною все буде добре.

— Інакше й бути не може, — відповіла Сюзанна. — Гляди мені.

Розділ II

ДОГАН, ЧАСТИНА І

ОДИН

Коли наступного ранку Роланд і Едді увійшли до церкви Світлої Діви Марії, на північно-східному обрії ще тільки народжувався світанок. Щільно стискаючи губи, Едді освітлював дорогу вздовж центрального проходу свічником. Річ, по яку вони прийшли, гуділа тихо й сонно, але це гудіння все одно нервувало Едді. Та й сама церква справляла моторошне враження. Порожня, вона здавалася надміру великою. Едді все очікував побачити привидів (а на додачу до них ще й заблуканих мерців), які б сиділи на лавах і проводжали їх осудливими поглядами.

Але найгіршим було гудіння.

Коли вони наблизились до вівтаря, Роланд відкрив свій кошіль і витяг звідти сумку для боулінгу, яку до вчорашнього дня Джейк тримав у своєму рюкзаку. Стрілець на мить підніс її догори, розгорнувши, і вони прочитали напис: «У МІДВОРЛД-ЛЕЙНЗ МОЖЛИВІ ЛИШЕ СТРАЙКИ».

— А тепер ні пари з вуст, поки я не скажу, що можна говорити, — сказав Роланд. — Ясно?

— Так.

Роланд натиснув великим пальцем на жолобок між двома мостинами підлоги, і сховок відкрився. Він відкинув кришку до кінця. Едді якось бачив по телевізору фільм («Бомби, що не розірвалися» — так він називався) про людей, які знешкоджували вибухівку, скинуту під час нацистського бомбардування Лондона. Роландові рухи нагадали йому той фільм. А чом би й ні? Якщо вони мали рацію щодо речі, яка лежала в сховку, — а Едді точно знав, що вони не помилялися, — то справді була бомба, що не розірвалася.

Роланд відгорнув білий стихар, і їхнім очам відкрилася скринька. Гудіння стало гучнішим. Едді відчув, що йому перехоплює подих. На шкірі виступив холодний піт. Десь поблизу неймовірно люте чудовисько наполовину розплющило сонне око.

Але гудіння знову стало тихим та сонним, і Едді знову зміг дихати.

Роланд простягнув йому сумку для боулінгу, жестом показуючи, щоб він її розкрив. Попри погане передчуття (йому дуже хотілося прошепотіти на вухо стрільцеві, що це все до добра не доведе, треба їм тікати), Едді послухався. Роланд витягнув скриньку, і гомін знову посилився. У яскравому, хоч і невеликому колі світла від свічок Едді бачив, що на Роландовому чолі виступили краплини поту. І відчув, що його лоб теж спітнів. Якщо чорна Тринадцятка прокинеться і жбурне їх кудись у чорну невідомість…

Я не піду. Я боротимуся до останнього, щоб залишитися з Сюзанною.

Авжеж, він би боровся. Але коли Роланд опустив різьблену скриню з дерева привидів у дивну металеву сумку, яку вони знайшли на пустирі, Едді відчув величезне полегшення. Гудіння не стихло, але стало майже нечутним. А коли Роланд обережно затягнув шворку на сумці, тихий гомін перетворився на далекий шепіт, як у морській мушлі.

Едді накреслив перед собою хрест у повітрі. Ледь усміхнувшись,