Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож
Смоляна притискалась до мене так, як тільки могла. Її тілом проходило легке тремтіння щоразу, як вітер кидав дощову хвилю і стіни та дах мужньо витримували її удар. Здавалось би — чого боятися Стожарам? Але ні. Я б теж, може, боявся, якби був сам. І навіть без дощу — просто з порожниною там, де тепер було так тепло. Але поряд зі Смоляною не міг такого навіть подумати. Хоча знав, розумів, приймав після побаченого на вежі тієї грозової ночі — Смоляна була Стожаром, рівнятись із яким силами інші могли б і не наважитись. Проте вона також була жінкою. Сильною. Але дуже ніжною.
— Можна зробити дах звичайним, якщо хочеш, — сказав я, міцно обіймаючи її і вишукуючи аромат післягрозового повітря в чорнющому волоссі. Я дуже любив ті шовковисті пасма. І водночас доводилось щоразу бути обережним, аби не притиснути їх, особливо, коли десь вставав, а потім повертався в ліжко і за цей час Смоляна встигала тричі обернутись, і чорний шовк розлітався повсюдно. — Так буде затишніше.
— Ні, залиш. Мені трохи моторошно від цього видовища. Але я рада, що його бачу. Рада, що зараз... з тобою.
— Смоляно?
— Що?
— Я хотів тебе спитати. До тебе сватались дванадцять разів. Чому ти жодного разу не погодилась?
Вона дзвінко розсміялась, а тоді відсунулась від мене, припіднялась на ліктях. Поряд з ліжком горіло кілька свічок — в їх тьмяному жовтуватому світлі обличчя Смоляни набуло незвично-містичного вигляду. Очі стали геть темними.
— А ти думаєш, що в двадцять п’ять я вже шансів не маю і треба було користатись тим, що пропонували?
— Ні, зовсім не через цю дурню питаю.
— Тоді... є якісь припущення?
— Хтось був недостатньо гарним. Хтось, можливо, був тупуватим, але однаково ризикнув. Хтось був грубуватим бевзем. Хтось просто був грубуватим — в плані обхвату черевця. Але чому ти відмовила Ратмиру?
Посмішка її стала раптом небезпечною. Очі звузились.
— А чому ти зі мною в ліжку, а не зі Всеславою?
Я засміявся, але не відразу зрозумів, що це — геть недоречна реакція.
— Смоляно, я не вмію говорити поетично. Справді. Я тут з тобою, бо мені добре. Навіть, коли твої очі темніють від злості і є загроза, що разом з дощем в дах зараз влучить блискавка. От, потемніли ще дужче.
Смоляна лягла назад, повернулась до мене спиною і скрутилась калачиком.
Здається, до ранку ми обоє не спали, але більше не розмовляли.
І я не міг зрозуміти, що такого жахливого сказав.
Дощ минув, як і ніч. А в полудень ми доїхали до Мурового.
* * *— Мамо, ти мене задушиш. От прямо задушиш!
— Потерпиш! — сказала вона, міцно цілуючи мене в обидві щоки. В світло-карих очах, колір яких я успадкував, блищали сльози щастя. — Знав би ти, як я скучила!
— І я скучив, — пробурмотів, пригортаючи її так само міцно. Тоді відпустив — і обійнявся вже з батьком. Раніше його обійми видавались мені ведмежими. Але вже років з десять ми були одного зросту та однієї статури. — За вами. А де ж моя маленька сестричка?
— Твоя маленька сестричка швидше подумала про те, аби зорганізувати собі сім’ю, а там згодом і нам онуків, аніж її дуже дорослий брат-Стожар, — промовила мама. — Вона в себе в кімнаті. Зараз спуститься. — І загукала в бік сходів: — Мило! Мило-о-о!!!
— Та годі, може, чепуриться, — засміявся я.
— Ти, мабуть, дуже голодний. А Смоляна ж також приїхала, правда?
— Так, вона пішла до своїх. Та ви обов’язково побачитесь.
— Я чула, вона стала справжньою красунею. Ми ж її не бачили так давно... коли вона, Тите, приїжджала до Мурового? Два роки тому? А нас тоді не було саме, їздили на весілля в Грихів. Тільки Мила її бачила. А ми зі Смоляною зустрічалися років п’ять тому, мабуть.
— Десь так.
— Тобто вона була в Муровому не так давно, як ти, — знову погляд у мій бік.
— Бо два роки тому ви були в мене. Всі троє. А я перед тим — за рік.
