Більше, ніж альстромерії. Менше, ніж скріпки - АнєчкаLB

 – Ви оцінюєте всіх за одним випадком. Крім чуттєвої душевної організації, у комплекті мали додаватися людяність, усвідомленість, відповідальність.

 – Ось цього набору було б цілком достатньо. Щоб люди були людьми. До чого всі ці марнослівні, але заримовані зізнання й обіцянки, коли вчинки та поведінка суперечать сенсу в цих романсах?

 – Я зрозумів.

 – Що саме?

 – Що після того випадку будь-який красивий прояв чиїхось почуттів ви будете порівнювати із недолугим залицяльником вашої сусідки.

 – Знову це «красиво»! Негарна, але добра, турботлива, відповідальна чи душевна людина нікому не потрібна?

Дівчина різко притихла, насупилася і потерла долонею свій лікоть.

 – Щось не так?

Момент холоду в розмові. Так можна легко замерзнути у цей пізній вечір.

 – Не звертайте уваги. Продовжуйте.

 – Я говорив трохи про інше. Доброта – це красиво. Турбота – це красиво. Душевність – це красиво. Прояви любові – дуже красиво. Камінці у воду – теж красиво. А знаєте, що ще важливо? Швидкість. Ось ви, з якою швидкістю йдете по життю? Чи встигаєте ви, роблячи свій стрімкий крок, розгледіти на шляху пишність у своїх днях? Чи женетеся за недосяжним? Як швидко ви тікаєте від серйозного або навпаки непотрібного?

 – Швидкість? Я майже не рухаюся. Це життя тікає. Я за ним не встигаю. Але я за ним і не женуся. Стою на місці та радію довкіллю, – співрозмовниця опустила очі.

Холодно стає не тільки у розмові. Пальці дівчини тремтять від охолодженого вечірнього вітру. І від хвилювання, напевно.

 – Може, продовжимо наше спілкування іншим разом? – запитав супутник. – Уже пізно і ви, по-моєму, зовсім змерзли.

«Ні. Стійте. Ще ж уся ніч попереду! Ніч середи. Не залишайте мене одну!»

 – Ви поспішаєте? – боязко запитала Пейперкліп.

 – Поспішаю? – зам’явся співрозмовник. – Ні. Взагалі-то, не поспішаю. Але... Ніч, нібито.

 – Саме так!

 – Вам не потрібно додому?

 – Ви мені потрібні.

 – Ви хочете й далі безцільно ходити вулицями?

 – Можна і так.

 – Але холодно ж.

 – Ну і нехай. Зате я не одна.

 – Це так... але...

 – Будь ласка, побудьте зі мною до світанку.

Бастьєн одразу не відповів. Не даючи шансів тиші, Пейперкліп знову заговорила:

 – Це дуже важливо. Якщо, звісно, у вас є така можливість.

Дівчина заплющила очі й затихла.

 – Я залишуся. Не хвилюйтеся, – м’яко погодився супутник. – Що ж ми робитимемо до ранку?

 – Можемо піти до мене у кімнату. Я пригощу вас гарячим молоком із карамельною вафлею. Вам сподобається.

 – Ви не боїтеся запрошувати мене вночі до себе додому? – здивувався молодий чоловік.

 – Вас – ні.

 – Але я ж незнайомець.

 – Ви... Загалом, я не боюся вас. Хоча багато чого боюся.

 – Але не мене.

 – Ні.

 – Цікаво.

Супутники підійшли до будинку, де на вікнах танцювали жовті штори. В єдиному освітленому вікні. Адже господиня своєї кімнати ніколи не вимикає світло в темний час доби.

Молоді люди піднялися сходами.

 – Будь ласка, нахиляйте голову в дверному отворі, щоб не пошкодити мереживну павутину.

Гість на мить застиг.

 – Ви завжди нахиляєтеся, виходячи і заходячи додому тільки тому, що там павутина?

 – Звичайно. Я бачила, як павучок її плів. Він же так старався. Хіба можна нешанобливо ставитися до чужої праці? Талановитий декоратор на свій смак прикрасив мої двері. Я йому дуже вдячна за його турботу.

Молоді люди трохи присіли, проходячи повз павутиння, і увійшли в кімнату. На очі Бастьєну одразу потрапила розбита чашка, що лежала на столі.

 – «Розірвана куртка», «розбита чашка», «зламаний велосипед»? – пригадав уривок розмови супроводжуючий.

 – Не звертайте уваги.

 – І ви не збираєтеся її викидати?

 – Що ви! Ні, звісно. Вона, немов ласкава подруга, поїла мене смачними напоями. Вона ж не винна, що У її випадково скинув на підлогу. Мало того, що вона постраждала, так її ще й викинути? Чи ж так поводяться з тими, хто робив нам так багато хорошого?

Дівчина зачинила за гостем двері і запропонувала йому стілець.

 – У? – перепитав візитер.

 – У – це мій сусід по кімнаті, – господиня обережно підняла ковдру на ліжку, представивши увазі гостя сіренький клубочок.

 – Чому в нього таке ім’я? – Бастьєн сів на запропонований стілець.

 – Ця літера нагадує мені його довгі вушка і маленький хвостик. Хіба не схоже?