Факультатив для (не) літаючої гарпії - Крістіна Логоша

— Ні. Вони сплять, — вона затулила рукою ніс і простягла руку, киваючи на двері, мабуть, через яку проходили ті, хто успішно склав іспит. — Біжимо швидше! Поки нас не спіймали. Їм потрібен час, щоб зрозуміти, хто саме приспав членів комісії. Корабель відбуває о дванадцятій.

Я сумнівалася лише секунду, і ми побігли. За дверима виявилися гвинтові сходи.

— А що буде, коли вони прокинуться? Нас же виженуть!

— Головне — не букви знати, а вміти розв'язувати життєві рівняння. До того ж, коли корабель підніметься в небо, ми автомати будемо вважатися зарахованими.

Піднявшись на верх, ми опинилися на даху ратуші. З перших поверхів не було видно, як величезний дерев'яний корабель ширяв у хмарному серпанку, ніби зійшов зі сторінок книг про піратів. Вітрила були білими, а по бортах ліниво змахували, утримуючи висоту, велетенські крила.

— Оце диво! — тільки і змогла промовити.

— А що, на Террі немає крилатих кораблів? — здивувалася Мадді.

— Є, ми називаємо їх літаками, але вони не мають пташиних крил.

— Правда? А як тоді вони тримаються у повітрі?

Я не стала поглиблюватися у закони аеродинаміки, відповівши більш прощено:

— У них своя магія.

 Ми забігли на борт, який вже був наповнений майбутніми адептами. Такої різноманітності істот в одному місці я ще не зустрічала: тут були гарпії, люди-павуки, тварини людських розмірів, як щурів в екзаменаційній комісії, та багато інших. Мадді помахала комусь рукою і підійшла до своїх знайомих, залишивши мене на самоті. Я сперлася на борт корабля, намагаючись розгледіти хоч що-небудь.

— Ліза! — старе ім'я різануло слух.

Обернувшись, я застигла від подиву — кого вже кого, але побачити тут Макса я ніяк не очікувала. Для нього моя поява також стала несподіванкою. Ще вчора ми з ним зустрічалися в іншому, звичному для нас світі.

— Що ти тут робиш?! У тебе крила!

Я вже почала забувати, що стала трохи іншою.

— Ти знаєш, вони самі якось виросли, — пожартувала я.

Я шалено раділа нашій зустрічі — хоч одне знайоме обличчя! А ще більше тішило, що це саме Макс!

— Мене вчора депортували до Квадрату світів. До цього не знала, що я крилата і є інші світи.

— Я так і подумав. Вчора я відчув, що з тобою щось недобре, хотів тобі це сказати, але, мабуть, ти неправильно мене зрозуміла і втекла до того, як я зміг це пояснити.

Я збентежилася — напевно, варто було дослухати однокласника до кінця. Якою ж ідіоткою таки я іноді буваю!

— Вибач, — зніяковіло почервоніла і відразу змінила тему розмови: — А як ти тут опинився?

— Я був тут майже завжди. Я магік, Ліза, і останні три роки моя сім'я жила на Террі. На жаль, у тому світі нам не можна себе розкривати. А тепер настав час вступати до академії.

Тільки зараз я помітила дивний одяг на Максі: коричнева подовжена сорочка без коміра, така сама, як у Кая, вільні штани, а на грудях красувався золотий орнамент.

— Ніколи не подумала б, що ти з іншого світу. Ти так добре вписався у наш клас.

Макс по-доброму посміхнувся.

— Ніколи не подумав би, що в моєї однокласниці з Терри з'являться крила.

Ми засміялися.

Корабель похитнувся і, забравши останніх пасажирів, відірвався від повітряного причалу. Змахами величезних крил він здував білий серпанок, немов цукрову пудру з тістечок. Зустрічний потік повітря тріпав мої крила, але я насолоджувалася сильним вітром — він дражнив і манив. Ми пролітали повз великі скупчення хмар, під якими ховалися великі масиви повітряних скель, пов'язані між собою сотнями ланцюгів. Летючий корабель легко маневрував серед них, часом пролітаючи лише за кілька метрів.

— Як гарно!..

— Мені треба відійти ненадовго, Лізо. Але я до тебе обов'язково повернуся, — сказав Макс і залишив мене на самоті.

Але мені й не потрібна була компанія, що мене приваблювало небо. Залишившись на самоті, я насолоджувалася чудесами нового загадкового світу. Хтось чхнув за моєю спиною і тим привернув мою увагу. У кутку над каютами, звідки пролунав чих, нікого не було видно, але на палубі щось відкидало тінь. Я підійшла ближче, щоб розглянути цей феномен, упираючись поглядом у те місце, де починалася тінь і, за логікою, мав хтось перебувати. Легенько тицьнула пальцем у порожній простір.

— Ай! — пролунала нізвідки, а я відскочила назад, як ошпарена окропом.

— Хто тут?

На передбачуваному місці з'явився силует крихкої рудоволосої дівчини з густо усіяним ластовинням обличчям.

— Тихіше, не видавай мене, — сказала незнайомка і знову зникла з поля зору.

— Ти що, невидимка? — прошепотіла я в порожнечу.

— Ні. Я фарви. Рінка мене звуть. А тепер відійди, ти мені ламаєш усю конспірацію.

Я повернулася назад до борту корабля, не бажаючи продовжувати розмову з грубіянкою. Хмари розсіювалися, а ми підіймалися в простір вище за Нефему, туди, де безхмарність дозволяла розглянути Квадрат світів.