Факультатив для (не) літаючої гарпії - Крістіна Логоша
— Ні. Вони сплять, — вона затулила рукою ніс і простягла руку, киваючи на двері, мабуть, через яку проходили ті, хто успішно склав іспит. — Біжимо швидше! Поки нас не спіймали. Їм потрібен час, щоб зрозуміти, хто саме приспав членів комісії. Корабель відбуває о дванадцятій.
Я сумнівалася лише секунду, і ми побігли. За дверима виявилися гвинтові сходи.
— А що буде, коли вони прокинуться? Нас же виженуть!
— Головне — не букви знати, а вміти розв'язувати життєві рівняння. До того ж, коли корабель підніметься в небо, ми автомати будемо вважатися зарахованими.
Піднявшись на верх, ми опинилися на даху ратуші. З перших поверхів не було видно, як величезний дерев'яний корабель ширяв у хмарному серпанку, ніби зійшов зі сторінок книг про піратів. Вітрила були білими, а по бортах ліниво змахували, утримуючи висоту, велетенські крила.
— Оце диво! — тільки і змогла промовити.
— А що, на Террі немає крилатих кораблів? — здивувалася Мадді.
— Є, ми називаємо їх літаками, але вони не мають пташиних крил.
— Правда? А як тоді вони тримаються у повітрі?
Я не стала поглиблюватися у закони аеродинаміки, відповівши більш прощено:
— У них своя магія.
Ми забігли на борт, який вже був наповнений майбутніми адептами. Такої різноманітності істот в одному місці я ще не зустрічала: тут були гарпії, люди-павуки, тварини людських розмірів, як щурів в екзаменаційній комісії, та багато інших. Мадді помахала комусь рукою і підійшла до своїх знайомих, залишивши мене на самоті. Я сперлася на борт корабля, намагаючись розгледіти хоч що-небудь.
— Ліза! — старе ім'я різануло слух.
Обернувшись, я застигла від подиву — кого вже кого, але побачити тут Макса я ніяк не очікувала. Для нього моя поява також стала несподіванкою. Ще вчора ми з ним зустрічалися в іншому, звичному для нас світі.
— Що ти тут робиш?! У тебе крила!
Я вже почала забувати, що стала трохи іншою.
— Ти знаєш, вони самі якось виросли, — пожартувала я.
Я шалено раділа нашій зустрічі — хоч одне знайоме обличчя! А ще більше тішило, що це саме Макс!
— Мене вчора депортували до Квадрату світів. До цього не знала, що я крилата і є інші світи.
— Я так і подумав. Вчора я відчув, що з тобою щось недобре, хотів тобі це сказати, але, мабуть, ти неправильно мене зрозуміла і втекла до того, як я зміг це пояснити.
Я збентежилася — напевно, варто було дослухати однокласника до кінця. Якою ж ідіоткою таки я іноді буваю!
— Вибач, — зніяковіло почервоніла і відразу змінила тему розмови: — А як ти тут опинився?
— Я був тут майже завжди. Я магік, Ліза, і останні три роки моя сім'я жила на Террі. На жаль, у тому світі нам не можна себе розкривати. А тепер настав час вступати до академії.
Тільки зараз я помітила дивний одяг на Максі: коричнева подовжена сорочка без коміра, така сама, як у Кая, вільні штани, а на грудях красувався золотий орнамент.
— Ніколи не подумала б, що ти з іншого світу. Ти так добре вписався у наш клас.
Макс по-доброму посміхнувся.
— Ніколи не подумав би, що в моєї однокласниці з Терри з'являться крила.
Ми засміялися.
Корабель похитнувся і, забравши останніх пасажирів, відірвався від повітряного причалу. Змахами величезних крил він здував білий серпанок, немов цукрову пудру з тістечок. Зустрічний потік повітря тріпав мої крила, але я насолоджувалася сильним вітром — він дражнив і манив. Ми пролітали повз великі скупчення хмар, під якими ховалися великі масиви повітряних скель, пов'язані між собою сотнями ланцюгів. Летючий корабель легко маневрував серед них, часом пролітаючи лише за кілька метрів.
— Як гарно!..
— Мені треба відійти ненадовго, Лізо. Але я до тебе обов'язково повернуся, — сказав Макс і залишив мене на самоті.
Але мені й не потрібна була компанія, що мене приваблювало небо. Залишившись на самоті, я насолоджувалася чудесами нового загадкового світу. Хтось чхнув за моєю спиною і тим привернув мою увагу. У кутку над каютами, звідки пролунав чих, нікого не було видно, але на палубі щось відкидало тінь. Я підійшла ближче, щоб розглянути цей феномен, упираючись поглядом у те місце, де починалася тінь і, за логікою, мав хтось перебувати. Легенько тицьнула пальцем у порожній простір.
— Ай! — пролунала нізвідки, а я відскочила назад, як ошпарена окропом.
— Хто тут?
На передбачуваному місці з'явився силует крихкої рудоволосої дівчини з густо усіяним ластовинням обличчям.
— Тихіше, не видавай мене, — сказала незнайомка і знову зникла з поля зору.
— Ти що, невидимка? — прошепотіла я в порожнечу.
— Ні. Я фарви. Рінка мене звуть. А тепер відійди, ти мені ламаєш усю конспірацію.
Я повернулася назад до борту корабля, не бажаючи продовжувати розмову з грубіянкою. Хмари розсіювалися, а ми підіймалися в простір вище за Нефему, туди, де безхмарність дозволяла розглянути Квадрат світів.
