Факультатив для (не) літаючої гарпії - Крістіна Логоша
Розділ 3
Настав ранок, але побачити це через брудний щільний туман було складно. Усі, хто траплявся мені на вулиці, носили чорні пов'язки, що закривали нижню частину обличчя. Мабуть, це захищало від домішок у повітрі. У мене від цього смогу трохи паморочилося в голові. Магікайя — а це саме в її володіннях був будинок мого батька — видалася мені не надто доброзичливим світом. Магічними покажчиками в темряві я дісталася до зупинки.
Дирижабль прилетів швидко, але я все одно встигла покритися чорною кіптявою з голови до ніг. Пасажирів небагато, і вони не були такими брудними, тож гидливо відсувалися від мене. Я сіла на вільну лавку. Навпроти мене сумувала білява дівчина мого віку. Повітряні потоки коливали її волосся. Вона буле вдягнена в одяг біло-блакитного кольору з безліччю ремінцем на корсеті, спідницею, спереду короткою, а ззаду — до підлоги, об'ємними складками спадала на смугасті колготки, вона нагадувала колекційну порцелянову ляльку.
Змахнувши крилами, дирижабль набирав висоту. Моя сусідка злякалася, взявшись за шкіряний ремінець над головою, і незрозуміло подивилася на мене.
— Тримайся, — вказала мені поглядом на таку ж поряд зі мною.
Я тільки потяглася до нього, як дирижабль, роблячи мертву петлю, перекинувся в повітрі, змінюючи напрямок. Я зависла в невагомості, однією рукою намагаючись ухопитися за ремінь, а іншою — зловити випущену від несподіванки книгу. Ледве встигла до того моменту, як мене мало не викинуло у відчинене вікно.
Господи!
Хто придумав ці пекельні літальні машини робити з відчиненими вікнами і без ременів безпеки?
З божевільним скуйовдженим виглядом я впала на своє місце, розуміючи, що Магікайя залишилася над моєю головою і ми летимо до іншого світу.
— Ти, мабуть, уперше перелітаєш у паралельні світи? — спитала балакуча сусідка.
— Я літала, але дирижабль не робив таких кульбітів.
— Якщо суміжні світи, то переліт відбувається спокійно. А от із паралельними світами складніше. З Магікайї до Нефеми не перебратися без переворотів. Мене Мадді звуть. Ти, мабуть, нещодавно у Квадраті світів?
— Я - Ліз ... Атіка. Я з Терри, там немає таких складнощів із переміщенням.
— Ніколи не була на Террі, хоч це мій рідний світ, як людини. Шкода, що його закрили. Цікаво, як жити у світі, в якому зовсім немає магії?
— Нудно та… логічно. Все підкоряється законам: фізика, механіка, аеродинаміка, почувши останні слова, Мадді дивилася на мене незрозумілим поглядом. Я вирішила змінити тему: — А світи, де ти була, скрізь такі… квадратні?
Мадді голосно засміялася.
— Ні звичайно. Квадрат світів – чарівне місто. Тут з'єднані чотири світи, але, якщо вийти за його межі, все буде як і скрізь: земля, небо, сонце і що ще там є на Террі.
З приглушеним гуркотом дирижабль приземлився на одну із станцій Нефеми. Навколо все було вкрите білим туманом, але, на відміну від Магікайї, повітря було чистим.
— Ось я й приїхала, — сказала Мадді. — Удачі тобі, Атіко, мені вона сьогодні теж знадобиться.
— Удачі, тобі Мадді.
Взявши сумочку, нова знайома вийшла на зупинці. Мій шлях лежав на Терру — туди, де я отримувала документи. Міграційна служба була єдиною адміністративною установою, де я могла дізнатися, як вступити до академії кварту. Після того, що сталося в парку та історії з батьком, чіплятися з розпитуваннями до перехожих не хотілося.
Дирижабль знову набирав висоту.
— Атіка! — пролунав голос Мадді з землі. — Кинь мені парасольку! Я забула її під сидінням.
Нахилившись, я побачила білу ажурну парасольку.
Біла ажурна парасолька! Як у листі батька!
Я глянула вниз — висота була вже метрів десять, Мадді чекала на свою парасольку. Я перекинула її через вікно, дивуючись з якою влучністю він потрапив їй прямо до рук.
— Дякую! — крикнула нефемка й розчинилась у білих хмарах.
Я не знала, що робити. Потрібно було бігти за Мадді, але висота була вже пристойна, до того ж землю огорнула хмарність — невідомо, куди я приземлюсь.
Шанс упускати було не можна. Я підтяглася і перестрибнула за борт дирижабля, розправивши крила, балансуючи у повітрі. Зробивши невелике коло у хмарах, я з гуркотом повалилася на когось.
— Та що ж це за день такий! — обурилася жертва мого падіння.
— Вибачте, я не хотіла.
Кароокий брюнет приємної зовнішності обдав мене зневажливим поглядом.
— Взагалі з глузду з'їхали крилатки! — бубонів він, обтрушуючи від пилюки свій каміс.
На землі Нефема вже не здавалася такою хмарною. Небо було сковане хмарами, а світ більше нагадував старовинне казкове містечко, вкрите легким серпанком.
— Вибачте мене ще раз, — я почала збирати папери, що розсипалися з моєї вини, — але ви не бачили тут дівчину мого віку, білявку з ажурною парасолькою?
— Ні. Нікого подібного не зустрічав.
— Як шкода… — промовила я з досадою, розуміючи, що втратила останню підказку.
