Відродження - Стівен Кінг

— Нічого собі, Клер. Я не думаю…

Раптом вона щосили й нетерпляче смикнула мене за руку, яку досі тримала, так, наче я застряг у багнюці й мене терміново слід було звідти витягти.

— Ти бачив їхній кухонний стіл? Там досі було накрито для одного, але тарілка була пуста і в склянці нічого! Він пропустив вечерю, щоб мати змогу працювати. Працювати, як демон у пеклі, судячи з того, якими були його руки. Вони були червонющі, а на пальцях я бачила кілька мозолів.

— Він зробив усе це заради Кона?

— Сумніваюся, — сказала Клер, ні на мить не відводячи погляду від моїх очей.

— Клер! Джеймі! — погукала мама. — Ідіть їсти морозиво!

Клер навіть не глянула в бік кухні.

— З усіх дітей у ЗММ ти перший, з ким він познайомився, і єдиний, кого він найбільше любить. Він зробив це заради тебе, Джеймі. Заради тебе.

І вона пішла в кухню, залишивши мене, приголомшеного, стояти біля дровітні. Якби Клер залишилася трохи надовше і я мав змогу оговтатися від свого здивування, я б з нею поділився власними відчуттями: преподобний Джейкобз був так само ошелешений, як і ми всі.

Він не сподівався, що пояс допоможе.

III. Нещасливий випадок. Історія моєї матері. Кошмарна проповідь. Прощання

Одного теплого й безхмарного дня посеред тижня в жовтні 1965 року Патриція Джейкобз всадовила Хвостика Моррі на переднє сидіння «Плімута Бельведер», подарованого її батьками на весілля, і вирушила до крамниці «Червоне і біле» у Ґейтс-Фолз — «на закупи подалася», як сказали б тогочасні янкі.

За три милі звідти фермер, якого звали Джордж Бартон (вічний холостяк, до якого в містечку причепилося прізвисько Одинак Джордж), виїхав зі своєї під’їзної доріжки. Ззаду до кузова його пікапа «Форд Ф-100» була причеплена картоплекопачка. Він збирався відвезти її на своє південне поле, що за милю звідти по трасі 9. З картоплекопачкою-причепом десять миль на годину були найбільшою швидкістю, яка йому світила, тож їхав він ґрунтовим узбіччям, щоб машини, що прямували на південь, могли безперешкодно собі проїжджати. Одинак Джордж завжди чуйно ставився до інших. Був хорошим фермером. Добрим сусідом, членом опікунського шкільного комітету і дияконом у нашій церкві. А ще він був, як він сам мало не з гордістю повідомляв людям, «пепілептиком». Проте, швидко додавав він, доктор Рено приписав йому пігулки, що стримували напади «майже всі до одного». Може, й так, але того дня з ним стався напад за кермом вантажівки.

«Мабуть, йому взагалі не слід було водити машину, крім як, може, в полі, — скаже потім доктор Рено, — але хіба можна просити людину, яка працює в такій сфері, відмовитися від водійських прав? І дружини чи дорослих дітей, яких можна посадити за кермо, в нього нема. Заберіть у нього права — і його ферму можна сміливо виставляти на продаж і збувати тому, хто найбільше дасть».

Невдовзі після того як Петсі й Моррі рушили в бік «Червоного і білого» по Сироїз-гіл, з її вузьким і підступним поворотом, де за роки розбилося чимало машин, виїхала місіс Адель Паркер. Вона повзла поволі й встигла вчасно зупинитися, заледве щоб не збити жінку, яка, хитаючись і петляючи, йшла по середині шосе. Однією рукою жінка притискала до грудей безформний пакунок, з якого скрапувала кров. Одна рука — от і все, чим могла скористатися Петсі Джейкобз, бо іншу їй відірвало по лікоть. Щоками стікала кров. Шматок скальпа звисав на плече, скривавлені локони роздмухував легкий осінній вітер. Праве око випало на щоку. Усю її красу було зірвано вмить. Нетривка вона, ця краса.

— Врятуйте моє дитя! — закричала Петсі, коли місіс Паркер зупинила свій «студебекер» і вискочила з салону. За спиною в скривавленої жінки з кровоточивим пакунком на руках було видно перевернутий, охоплений полум’ям «бельведер». На нього напирав розтрощений бампер вантажівки Одинака Джорджа. Сам Джордж лежав на кермі. За його пікапом трасу 9 блокувала перевернута картоплекопачка.

— Врятуйте моє дитя! — Петсі простягла вперед пакунок, і коли Адель Паркер побачила, що то — маленький хлопчик, у якого замість обличчя було криваве місиво, — вона заплющила очі й закричала. А коли знову підняла повіки, то Петсі стояла на колінах, наче хотіла помолитися.

З-за повороту на Сироїз-гіл виїхав ще один пікап і мало не врізався в зад «студебекера» місіс Паркер. То був Фернальд Девіт, котрий того дня пообіцяв Джорджу допомогти копати картоплю. Він вискочив із кабіни, підбіг до місіс Паркер і подивився на жінку, що стояла навколішки на дорозі. Глянув і помчав до місця аварії.

— Куди ви? — заволала місіс Паркер. — Допоможіть їй! Допоможіть цій жінці!

Фернальд, котрому в житті довелося воювати разом із «морськими котиками» в Тихому океані й не раз бачити страхітливі видовища, не зупинився, проте крикнув їй через плече:

— Вона й малий мертві. А Джордж ще, може, живий.

І він не помилився. Петсі померла задовго до того, як із Касл-Рока приїхала «швидка», а Одинак Джордж Бартон ще після того жив до вісімдесяти з гаком років. І більше ніколи не сідав за кермо автомобіля.

Ви скажете: «Джеймі Мортон, звідки ти можеш усе це знати, тобі ж було лише дев’ять років?»

Але я справді знаю.

* * * * *

1976 року, коли моя мати була ще порівняно молодою жінкою, у неї діагностували рак яєчників. Я тоді вчився в Університеті Мену, проте взяв на другий семестр другого курсу академвідпустку, щоб бути поряд із нею. І хоча діти Мортони вже не були дітьми (Кона занесло аж за обрій на Гаваї, він там досліджував пульсари в обсерваторії на вулкані Мауна-Кеа), ми всі приїхали додому, щоб бути з мамою і підтримати тата, котрий був занадто вбитий горем, щоб щось робити, — він просто блукав по дому чи ходив на довгі прогулянки в ліс.

Свої останні дні мама хотіла провести вдома, вона дуже чітко озвучила своє бажання, тож ми по черзі годували її, давали ліки й просто сиділи біля ліжка. На той час від неї лишилося трохи більше, ніж скелет, і від болю їй давали морфін. Морфін — дивна штука. У нього є властивість руйнувати бар’єри (ту славнозвісну стриманість янкі), які інакше були б нездоланними. Одного лютневого пообіддя, за тиждень до її смерті, настала моя черга сидіти коло неї.