Американські боги - Ніл Гейман

— А коли нам краще починати, дєдушка? Чекати, поки розпогодиться, щоб за той час вони підготувалися? Я кажу — рушаймо. І я кажу — зараз.

— Поміж нами нависли хмари, — завважив угорець Істен. Він мав доглянуті чорні вуса, крислатий пошарпаний чорний капелюх. А ще він мав широченну усмішку людини, що продає алюмінієву обшивку, черепицю та ринви літнім людям і завжди вшивається з міста, щойно вдається перевести чек у готівку, байдуже, здав роботу чи ні.

Чоловік в елегантному костюмі, який досі мовчав, склав руки докупи, виступив наперед і виклав свою думку чітко й лаконічно. Почулося схвальне бурмотіння, закивали голови.

Заговорила войовниця, одна з ликів Морріган: усі троє стояли в тінях так близько, що здавалися переплетінням вкритих синіми татуюваннями кінцівок і тріпотливих воронячих крил. Вона сказала:

— Без різниці, добрий час чи поганий. Це — той час. Вони нас вбивали. І вони вбиватимуть нас, будемо ми битися чи ні. Може, ми переможемо. Може, ми загинемо. Краще загинути разом, в битві, як личить богам, а не підібгавши хвости і поховавшись по підвалах, ніби пацюки.

Знову бурмотіння, цього разу — щиросердної згоди. Вона сказала за всіх. Настав час.

— Перша голова належиться мені, — попередив дуже високий китаєць, шию якого оповило намисто з маленьких черепів. Він пішов догори, повільно, але цілеспрямовано, поклавши на плече палицю, яку вінчало срібне вістря у формі місяця.

Навіть ніщо не може тривати вічно.

Він міг бути там, міг бути в Ніде, десять хвилин чи десять тисяч років. Байдуже. Час став абстрактною концепцією, в якій більше не було потреби.

Він не міг згадати свого справжнього імені. У тому місці, яке не було місцем, він почувався спорожнілим і очищеним.

В ньому не було ні форми, ні порожнечі.

Він був нічим.

А тоді в ніщо заговорили:

— Хо-хока, братику. Поговоримо.

І те, що колись могло бути Тінню, перепитало:

— Віскі-Джеку?

— Ага, — відповів Віскі-Джек у темряві. — Ну й намучився я, вистежуючи тебе мертвого. Ти не пішов до жодного з місць, про які я думав. Перешукав усюди, аж поки не здогадався зазирнути сюди. То як, ти знайшов своє плем’я?

Тінь згадав чоловіка і дівчину, які танцювали під диско-кулею.

— Гадаю, знайшов свою сім’ю. Але так і не знайшов свого племені.

— Прикро, що доводиться тебе турбувати зараз.

— Неправда, не прикро тобі. Залиш мене. Я отримав те, чого хотів. З мене досить.

— Вони вирушили по тебе, — попередив Віскі-Джек. — Аби оживити.

— Але ж зі мною покінчено. Все закінчилося.

— Е ні, братику, так не буває. Так ніколи не буває. Заходь до мене. Хочеш пива?

Тінь подумав, що пива йому хочеться, і погодився.

— То візьми плящинку і мені. Холодильник за дверима, — вказав Віскі-Джек. Він стояв посеред своєї халупи.

Тінь відчинив двері — здається, ще мить тому рук у нього не було. За дверима стояв пластиковий холодильник, набитий шматками криги, наколотої на річці. Там охолоджувався з десяток бляшанок «Будвайзера». Тінь вивудив собі і Джекові пиво та сів при дверях, оглядаючи долину.

Хатина стояла на вершечку пагорба, біля водоспаду, вагітного підталим снігом. Вода падала і падала — може, двадцять метрів донизу, а може, і на всі тридцять. Сонячні промені танцювали на кризі і скакали по деревах, що нависли над руслом. Стояв шум звергнутої води, яка розліталася внизу бризками і кришталиками льоду.

— Де ми? — поцікавився Тінь.

— Там, де ти був і минулого разу. В мене вдома. А ти плануєш обніматися з моїм пивом, поки воно не загріється? Я не хочу таке пити.

Тінь підвівся і передав Джекові бляшанку.

— Минулого разу такого краєвиду на водоспад не було.

Віскі-Джек змовчав. Відкрив бляшанку і випив половину її вмісту одним довгим, повільним ковтком. Тоді спитав:

— Пригадуєш мого племінника? Гаррі Синю Сойку? Поета. Того, який дав тобі свого «Б’юіка» в обмін на ваш «Віннебаґо». Пригадуєш?

— Звісно. Тільки я не знав, що він ще й поет.

Віскі-Джек гордо задер підборіддя:

— Найкращий скурвів поет на всю Америку, — тоді осушив решту бляшанки, відригнув і потягнувся по наступну.

Тим часом Тінь відкрив свою, і двоє чоловіків сиділи під ранковим сонечком, на камені між блідо-зеленої папороті, дивилися на водоспад і пили пиво. Там, де земля була завжди затінена, і досі лежав сніг.

Ґрунт був вологим і болотистим.

— У Гаррі був діабет, — знову заговорив Віскі-Джек. — Трапляється. Надто часто, чорт забирай, трапляється. Такі, як ти, приперлися до Америки, відібрали в нас цукрову тростину, картоплю та кукурудзу і стали продавати нам картопляні чіпси і попкорн з карамеллю. А такі, як ми, стали хворіти... — він сьорбнув ще пива у задумі. — За свою поезію він отримав кілька нагород. Якісь люди в Міннесоті хотіли, аби він видав книгу віршів. Тому він їхав до Міннесоти, аби з ними переговорити. Обміняв ваш «Баґо» на жовту «Міату». Лікарі кажуть, що, напевно, він впав у кому за кермом, машина злетіла з дороги і врізалася в один з тих ваших дороговказів. Ви такі ліниві, аби подивитися на гори і хмари, щоб знати, де ви, тому вам завжди потрібні ті дороговкази. А Гаррі Синя Сойка назавжди злетів з дороги і поїхав до братчика-вовка. Тож мене там уже нічого не тримало. Переїхав на північ. Тут добре рибалити.

— Мені прикро за твого племінника.

— Мені теж. Але тепер я живу тут, на півночі. Далеко від хвороб білих людей. Від доріг білих людей. Від їхніх дорожніх знаків. Від жовтих спортивних машин білих людей. І від попкорну з карамеллю.

— Як щодо пива білих людей?

Віскі Джек глянув на бляшанку:

— Коли ваші нарешті спакують манатки і звалять додому, можете залишити нам броварні.

— Де ми? — запитав Тінь. — Я досі на дереві? Я мертвий? Я тут? Я думав, все закінчилось. Що з цього справжнє?

— Так.

— Так?! Що це в біса за відповідь, «так»?

— Нормальна відповідь. І правильна.

— Ти також бог?

— Я культурний герой, — похитав головою Віскі-Джек. — Ми робимо все те саме, тільки лажаємо більше, і ніхто нам не поклоняється. Про нас розповідають історії. У деяких ми маємо більш-менш пристойний вигляд, а в інших — геть паскудний.

— Зрозуміло,