Меч і хрест - Лада Лузіна

– Мої? – Вона не думала про це.

– Наскільки я пам’ятаю ваші хисткі істини, – глузливо вів далі Марійчин Демон, – перелюбство все ще вважається «злом». А ти ось прийшла і спокусила чоловіка нещасної Надії Іванівни Забіли…

– Але Михайлові було зле! – перелякано відхрестилася Марійка. – Вона пішла! Він був сам! У нього помер син! Він би не зміг…

– Так твій «гріх» став «святим»? – вищирився він.

– Ні, не став! – Вона скривджено відвернулась і щільніше притиснула коліна до живота. Вона не думала про свій вчинок у такому контексті, вона хотіла як краще, вона хотіла допомогти…

Її супутник опустився на траву поруч із нею.

– Як дивно, – мовила спроквола Марійка, прикро помовчавши і соромливо засунувши його питання, як ганебні речі, що недоречно випали на підлогу з платної шафи. – Усі казки виявляються правдою, якщо вміти їх читати. «Маринка зрадила Добриню зі Змієм». Логічно – адже з точки зору християн, що складали билини через сотні років, вірність язичництву була зрадою. «Змій викрадав жінок» – означає, що після хрещення киян у Почайні, тобто першої перемоги над Змієм біля Почай-річки, коли Добриня помилував його в обмін на обіцянку «не битися довіку», люди, як і раніше, приносили йому людські жертви. І хотіли принести племінницю князя Забаву… А «Добриня, єдиний, хто переміг Іллю», «переміг, але не повергнув, а хрестами з ним обмінявся і став його братом у Христі» – теж алегорія. Ілля – земна сила! Вважають навіть, що його прообразом був сам Перун. Але річ не в цьому, а в тому, що Добриня намагався примирити язичників із вірою. Язичницькі обряди з православними. Купала з Хрестителем. Себе з Мариною…

– Але деякі так і не примирилися.

– Килина. І її бабця. І прапрапра… – зітхнула Ковальова.

– Відтоді багато хто з них бачив сенс життя в тому, щоб повернути колишню могутність, зневаживши православне зло, що поневолило їхнє Місто. І проклинали діда, що зрадив віру своїх батьків, і Марину, що позбавила їх прадавньої сили. Сили занадто величезної, щоб її не бажати.

– Так, звичайно, – зітхнула Марійка знову.

– Те, що ти називаєш «так, звичайно», – саркастично посміхнувся його голос, – ніщо порівняно з тим, що тобі так і не довелося побачити. Той, хто здатен керувати силами землі, тримає в руках світ. Хіба це важко зрозуміти?

Марійка похмуро спробувала зрозуміти, що саме він включає в поняття «земля». І зрозуміла: усе. Воду і повітря, врожай і улов, і вогонь, що вічно горить в її глибині. Той самий, який і послугував прообразом геєни вогненної – пекла.

«Лаз Змія був такий глибокий, що говорили, він іде до самого пекла».

Дивно, що люди знали про пекло задовго до того, як анатомія землі стала надбанням шкільних підручників.

– Ті, хто ув’язнив істинного владику, побудували безліч перешкод. Але Килина послідовно зруйнувала їх усі, – сказав Демон.

– Кирилівська перестала бути святою, меч було поховано під руїнами Успенської. Вона не передбачила одного: що Прахов покаже його Віктору Васнецову, – задумливо підсумувала Ковальова.

– І що у Віктора Михайловича вистачить сил пересилити її, – закінчив він.

– Зажди, – не зрозуміла вона. – Хочеш сказати, і Васнецов? Вона була в нього? Вона і його? Теж? Присухою?

– Що ж, – гмикнув він, – і Килина була жінкою…

«Я їй так і сказав. Усе, як є, коли Емілія Львівна мені запропонувала…»

«Адже вона була відьмою – язичницею! Та хіба не язичництво сама любов? Не та, що до дружини, дітей, вітчизни, а та, що здатна зруйнувати сімейне вогнище, стати над обов’язком і честю».

Виходить, Віктор Михайлович знав, про що говорив! І недаремно Добриня став його аlter еgo[15]

«Я хотів би бути таким же міцним у своїй вірі».

«Адже його Красуня-Маринка була, певно, така ж гарна, як і…»

Прахова!

Прахова!

Прахова!

Тільки сама Прахова тут абсолютно ні до чого.

– Любов позбавляє людину сил, але не позбавляє волі, – повторив Марійчин Демон. – Усі ваші демони живуть лише всередині вас. У них немає своєї сили. І любов, хоч якою б вона була, викидає на берег лише те, що у вас усередині.

– А Мир? Мир Красавицький? – стрепенулася Марійка, вивудивши зі своїх глибин забуте почуття. – Він кинувся під колеса. Значить…

– Значить, – спокійно погодився її співрозмовник. – Значить, у глибині душі він боявся, що стане колишнім.

– І вб’є мене. І, щоб не вбити… Він не був таким уже поганим?

Демон демонстративно скривився.

– Так, так, я знаю, – зачастила Марійка. – Але ти? Чому ти не зупинив Килину раніше? Ти все знав! Ти знав усе ще сто років тому. Чому ти не зупинив її нині, до того як вона погубила Мира?! Змусила його Риту, дядька Миколу… А ще – Савочку! Всього два рочки… Він же не винен, що його батько…

– Був божевільним.

– Ні!

– Ти однаково вичитаєш це в одній зі своїх книг, – примирливо сказав їй Демон. – Дід Михайла Олександровича по батькові – алкоголік, дід по матері – маніяк. Сава Врубель народився з «заячою губою». Він був приречений…

– Він був живий до того, як приїхав до Києва! – заремствувала вона. – І я більше не вірю у випадкові збіги!

– О, так, Ясна Києвице, – вдоволено всміхнувся він. – І не буває випадковою ні афіша, що промайнула за вікном твоєї машини. Ні кругляк, що потрапив під ноги. Ні камінь, що раптом упав на того, хто спробував образити тебе. Ні балкон, ні втрачений ключ, ні стеля, що обвалилася на голову.

– Камінь упав на Смугастого, – спробувала зрозуміти його Києвиця, – коли він мене… А стеля? Стеля обвалилася на Килину!

– Бо ніхто не в змозі забрати життя Києвиці