Меч і хрест - Лада Лузіна

– Я не занапастила! Я врятувала б його! – пристрасно відреагувала Ковальова. – Я була б із ним! Ти ж можеш зробити це! Можеш? – запобігливо заглянула вона в його непроникні очі. – Поверни мені ключ! Чуєш?

– Ні, – грубо рубонув він.

– Вона отруїла йому життя! – завила Марійка. – Все життя він писав її! І першого «Демона»! І другого – того, що бачив його батько, – затрясла вона роздертим альбомом.

– Дивися, він так і написав у листі, «Демон» Михайла був «злою, похітливою, відразливою літньою жінкою»! Михайло знищив його. І портрет Прахової на синьому коні. Але він уже не міг зупинитися… Він зрозумів, що Демон дасть йому ім’я. І всі його демони були – вона! І його «Муза», і «Весна», і «Бузок»… Усі товстоносі, круглоокі, товстогубі. Один і той же образ тисячу разів! Прахова, Прахова, Прахова… Але це не Прахова – це Килина!

– Послухай. – Марійчин Демон нахилився до неї, і несподівано його бездушний голос став шепітким, людяним. – Любов позбавляє людину сил, але не позбавляє волі. Те, що ви називаєте «своїм демоном», – ваш вибір, який ви відмовляєтеся визнати за собою.

– Він намагався! – обурено спростувала Ковальова. – Він написав «Демона поверженого». Він сподівався врятувати свою душу, як Тамара! А в результаті? Втратив розум! І сина… Твоя Килина – диявол. Диявол!

– Тепер уже вона? – посміхнувся він, випростуючись. – Я гадаю, тобі варто зрозуміти головне: Килина не бажала своїй землі зла.

– Адже зла не існує! – передражнила його Ковальова.

– Бо те, що ви називаєте «злом» і «добром», занадто часто міняється місцями, і в 800-му від Різдва злом вважалася віра відьом, і інквізиторів спалили б на вогнищі як людиновбивць і єретиків. І сьогодні ви ставите на п’єдестал царя, а завтра скидаєте його звідти, як символ зла, і ставите на його місце поета, що втілював для царя зло. І розраховуєтеся валютою, за яку вчора саджали у в’язницю на дванадцять років. І вважаєте добром відновлення храмів, які зруйнували, вірячи: це і є добро… І Перун – бог вогню, на місці прадавнього капища якого Володимир побудував перший кам’яний храм, – теж був для когось добром, а Ісус – демоном.

– Бог – демоном? – сіпнулася Марійка.

– Адже Київ був язичницьким Містом, – терпляче пояснив Марійці Демон. – І Килина – спадкоємиця Києвиць, для яких Вогняний Змій був єдино-істинним Богом.

– А ти не знаєш, – раптом недоречно прокинувся в Марійці зацікавлений історик, – правда, що Володимир хрестив Русь, тільки щоб одружитися з візантійською царівною Анною? Чи вірна друга версія… – Вона знітилася, не договоривши.

Нічноокий подивився на неї глибоким і довгим поглядом, немов перевіряючи її глибину. І сказав із вкрадливою і капосною напівпосмішкою:

– А якщо я дам тобі відповідь «так», ти визнаєш, що зла і добра немає? І будь-яке ваше «добро» – просто «зло» навиворіт?

– Русь хрестили вогнем і мечем, – насупившись, згадала розхожий штамп Марійка.

Але виходило, вогонь і меч – зовсім не метафора…

– «Не мир я вам приніс, але меч» – Ісус сказав правду, – скривджено поморщилася вона, відчуваючи, що її «погано» і «добре» знову змішалися в одне липке місиво.

– Так, – погодився з Богом Демон, – їх хрести обернулися мечами задовго до того, як був викуваний меч Добрині.

– Але навіщо хрест Андрія перекували на меч? – боязко змінила тему вона. – Якщо Змій – це зовсім не змій?

– Саме тому, – серйозно відповів він, – що люди покладалися лише на свою міць і не знали: силу неможливо перемогти силою. Чого варті всі їхні храми і хрести, якщо в їхній душі ще немає тієї самої віри, за яку вони вбивали? І коли за наказом Володимира Добриня викував меч, щоб битися зі Змієм, Марина знала: він приречений. Він загине. А якщо вона допоможе йому перемогти, її Місто втратить колишню силу.

– Чародійка Маринка? Кохана Добрині? – подалася до нього заінтригована Марійка Ковальова.

– Києвиця і його дружина, – шанобливо виправив той. – Язичницька, а не християнська.

– І що, що вона обрала? – несподівано перехопило дух у неї. – Любов? Звичайно, інакше б…

– Ні, – перебив він її непохитно й різко. – Істину.

– Так істина є?

– Істина – посередині, – оголосив він із незрозумілою їй урочистістю.

– Терези? Блакитна «візантійка»! Це – Марина?!

– Так вирішила вона, – уточнив Марійчин Демон. – І чоловік запечатав хрестом прадавню силу. А зверху побудували церкву. І багато інших церков…

– Тому що церкви завжди будують там, де треба перекрити зло, – відрапортувала Марійка.

– Тому що істина подібна до церкви, яка втратить сенс, якщо позбавити її неба, і впаде, якщо відібрати в неї землю, на якій вона стоїть. Навіть церква не може бути без землі…

– А добро без зла?

Марійка з сумнівом торкнулася чола і випнула губу. Вони стояли на неправильному трирогому перехресті, біля стрілки, яка вказувала шлях до могили Лесі Українки, що загубилася в натовпі інших, невідомих, дорога до яких давно поросла травою. І Марійка знову подумала про маленького Саву Врубеля, що так і не став ніким, і не змогла придумати «добро», що пояснило б їй смерть дворічної дитини.

– Ні, це якось неправильно. Так не може бути… Якщо це визнати, як жити? Визнати, що зло має бути? Що воно має право? – знічено сказала вона вголос.

– Що його немає.

– Але ж воно є.

Вона розгублено опустилася на землю біля біломармурового пам’ятника:

Елена Осiевна Гарновичъ.

Ум. 8 ноября 1916 г. 23-хъ летъ

Ця дівчина була її ровесницею. Її батьки, певно, плакали так само, як бідолашний Михайло…

– А що відчували б твої, якби ти залишилася в