Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

призначення. Аж раптом поглянув на підлогу уважніше — камінь стояв в центрі давно почорнілої патрійської зірки. Це місце було зроблене за аналогією до підземної зали Обителі Стожарів. В мене мурашки пішли по спині від такого блюзнірства. Горисвіт створив свій власний храм, а в центрі його поставив вівтар. Яким було призначення цього вівтаря? Чи приносились тут жертви? Важко було виплутати цю інформацію з чорних ниток. Сили наші не діяли тут так, як усюди. Від вдивляння в енергетичну пітьму у мене розболілись очі. Більше у вежі нічого не було, ніяких меблів чи речей.

— Бо нам не розповідають про те, що Стожари також помиляються. І в минулому було достатньо прикладів. Але ця Горисвітова помилка була найжахливішою. Він втратив свою сім’ю — дружину та дітей — через якийсь нещасний випадок. І... втратив через це також і розум. Збожеволів. І перестав сприймати світ, як нам притаманно: через призму любові. Він розлюбив світ та людей, що в ньому живуть. Запишався. Вирішив, що є вищим за них. І став бавитись у божество. Люди приносили йому присяги вірності, схиляючись, а він взамін давав те, в чому б відмовили нормальні Стожари. Смерть недруга, прихильність гордовитої жінки, незмірні гроші. Дехто просто приходив, бо мав потребу комусь поклонятись. В людей таке буває. Стожари, звичні, могутні, але дуже людські, тьмяніли для фанатиків у порівнянні з Горисвітом, що відверто називав себе неймовірним, не таким, як усі. Він готував повстання. Хотів убити своїх побратимів і правити Патрією як король, одноосібно, і потім з наступних народжених Стожарів також зростити собі єдиного спадкоємця, а інших зробити його прихильниками чи навіть рабами. Дивись, тут навіть є фрески, що зображають Горисвіта та його фанатиків.

Смоляна повела мене до стіни. Від долоні руки, якою вона не трималась за мою, полинуло м’яке молочне світло. В його промінні стало видно майже знищений, затертий, з багатьма відсутніми фрагментами настінний малюнок. Але того, що лишилось, було достатньо, аби зрозуміти суть.

Чоловік, одягнений в світлий одяг, стояв в одній частині фрески. Його волосся було коротким та білявим, і цим він нагадав мені мене самого ж, що додало ще більшого дискомфорту до ситуації. В центрі малюнка було видно вже знайомий вівтар, тільки я не зрозумів, що на ньому стоїть, бо та частина штукатурки відпала. З іншого боку від вівтаря виднілись люди, багато. Всі — зі схиленими головами, і якісь аж наче менші за Горисвіта, що тільки підкреслювало його особливе становище. З простягнутих долонь Стожара линуло золоте сяйво.

— Якесь божевілля. Стожари ж і тез того дають людям все, що ті просять.

— Ну, ти б погодився створити намисто, яке, якщо хлопець одягне його на шию дівчині, зробить її йому покірною? — звела брови Смоляна. Я стиснув губи і похитав головою. — От і я так думаю. А це все, і ще багато чого, зображено на стінах цієї вежі.

— Ти казала, що вона називається Поземком. Але ж це просто назва вітру. Чому так?

— Поземком назвали її вже опісля згадуваних подій самі люди. То вітер, що несеться при сніговому покрові. Було блюзнірством називати таке опорочене місце як святиню. А цю взимку замітає снігом на багато метрів. Тому така й назва. Народна, як то кажуть. А той Стожар прозвав свою вежу Храмовою.

— Що сталось з Горисвітом?

— Він не зумів підняти повстання. Інші Стожари відчули неладне. Адже ми ж... ми ж завжди відчуваємо одне одного. І коли щось в енергії Патрії змінюється. Горисвіт просто не зумів приховати свою діяльність. Його викрили. Та усіх спільників. Тих патрійців, яким погано жилось за нормальних Стожарів, посадили до в’язниць та закули в жалючі кайдани. А було їх близько двох тисяч на той момент. Для Горисвіта ж інші Стожари викували спеціальні ланцюг та колодки. Вони сильніші за ті, якими сковують звичайних злочинців. Вони здатні приборкувати нашу силу. Власне, просто відмежовують Стожара від неї. І нещадно печуть, мовби щойно вийняті з горна. Горисвіт і не просив легкої смерті, він проклинав Стожарів та їх страх панування над іншими. Він говорив багато страшних речей. Про те можна прочитати в бібліотеці, в Обителі Стожарів. Ті події мають понад тисячу років. Я всі очі виплакала над книжками, в яких вони описуються, так важко було читати. На них ще й вікові обмеження накладено. Так само і ці стіни закляті. Не-Стожари не бачать на них фресок. А на місці вівтаря звичайним патрійцям видно глибоку яму. Це щоб цікаві хлопчиська не підходили. Горисвіта закували в ланцюг та надягли на руки кайдани, і він згодом помер на верхівці цієї вежі. Там був його, так би мовити, кабінет. А потім став в’язницею. Коли він вмер, дах обвалися і все рухнуло сюди. На малюнках в книгах ця зала має лави й деякі меблі, та тоді все те розвалилось. Тільки вівтар і лишився. Тіло Горисвіта спалили, бо патрійська земля, яку він так зневажив і розлюбив, не хотіла його приймати. А що зробили з прахом — я вже не знаю.

— Я ще в такому місці не був. І, чесно кажучи, вражений, що ти тут сама стільки часу провела, — сказав я з осудом. Ми йшли вздовж стіни, розглядаючи й інші фрески. — Тебе так приваблює ця історія?

— Мене вона лякає. Але я вважаю, що Стожари мають знати не тільки про хороших наших попередників. Щоб усвідомлювати, що наші вчинки мають бути завжди гарно продуманими.

Поки ми розмовляли й роздивлялись довкола, сонце надворі сховалось вже за пагорби. Сутінь м’яко стала пітьмою.

— Я зрозумів, про що ти. Про ризики, на які ми йдемо, розглядаючи умови Великого Викупу і думаючи про їх виконання.