Американські боги - Ніл Гейман
Лора не здогадалася б, що там хтось міг бути.
У неї в ніздрі щось завовтузилось і обірвалось. Лора понишпорила в рукаві, витягла носовичок і висякалась. А тоді зіжмакала і викинула шмат тканини разом із вмістом у вогонь, на вугілля — а тоді дивилася, як носовичок чорніє, корчиться на вугіллі і стає помаранчевим мереживом. Вона дивилася, як личинки снують у вогні, коричневіють і згорають.
Тоді вона повернулася до жінок на канапі. Жодна з них і на волосок не зрушила з місця. Вони тільки стежили за нею.
— Доброго дня... Це ваша ферма? — поцікавилася Лора.
Найбільша з жінок кивнула. У неї були червоні руки і байдужий вираз обличчя.
— Тінь... Це хлопець, який висить там, на дереві... Мій чоловік. Він сказав передати вам, що просить у вас дати мені води, — щось велике заворушилося в неї в кишках. Перевернулось, а тоді затихло.
Тепер кивнула найменша з жінок. Встала з канапи. Поки вона сиділа, її ноги не торкалися підлоги. Жінка подріботіла з кімнати.
Лора чула, як відчиняються і зачиняються двері по всьому будинку. Тоді знадвору почулася вервечка скрипучих звуків. За кожним скрипом чувся сплеск.
Маленька жінка повернулася швидко. Вона несла коричневий глиняний глечик з водою. Акуратно поставила його на стіл і повернулась до канапи. Підтягнулася, звиваючись вибралася на сидіння поруч із сестрами.
— Дякую, — Лора підійшла ближче до столу роззирнулася за склянкою чи горнятком, але нічого такого не запримітила. Тому просто підняла глечик. Він був важчим, ніж здавався на погляд. Вода була ідеально прозорою.
Вона піднесла глечика до губ і почала пити.
Вода була холоднішою, ніж, на Лорину думку, взагалі могла б бути рідка вода. Ця вода проморозила Лорині зуби, язик і стравохід. Але жінка пила і не могла спинитись, а крижаний холод розповзався по її тілу — до шлунка, до нутрощів, до серця і до вен.
Вода розтікалася всередині. Лора подумала, що п’є рідкий лід.
Коли глечик раптово спорожнів, вона здивовано поставила його назад на стіл.
Жінки спостерігали за нею, не виказуючи жодних емоцій. З часу власної смерті Лора не знала метафор: речі або були, або ні. Але тепер, дивлячись на жінок на канапі, вона подумки бачила суддів, науковців, що спостерігали за лабораторною тваринкою.
Несподівано її стали бити дрижаки. Вона спробувала спертися на стіл, але той вислизав, ніби навмисне уникаючи її долоні. Коли вона нарешті знайшла рукою дерево, її знудило. З неї вивергалися жовч і формалін, черва і личинки. Сфінктери розслабилися, її пронесло, вона мочилася: її тіло різко, ґвалтовно виштовхувало усе чужорідне. Якби вона могла кричати, то закричала б... Але тут вона несподівано і сильно вдарилась об запорошені дошки підлоги. Якби вона дихала, то цей удар, певно, вибив би з неї дух.
Час перебігав її тілом і крутився в ній, ніби піщаний вихор. Свідомість запустила тисячі спогадів водночас: ось вона, мокра і смердюча, лежить на долівці фермерського будинку, ось вона загубилася в супермаркеті передріздвяного тижня, а її батько десь заподівся, ось вона сидить у барі в мексиканському ресторанчику, замовляє полуничний дайкірі і роздивляється хлопця, який прийшов на побачення наосліп — похмурий здоровило, але невинний, мов дитина, — і розмірковувала, як той цілується, і ось вона в машині, що перевертається і ковзає по заледенілій дорозі, а Роббі волає на вухо, аж доки металевий парканчик нарешті не зупиняє рух машини, а ті, хто були всередині, продовжують летіти вперед...
Вода часу, яка тече з джерела долі, з криниці Урд — не жива вода. Не зовсім жива. Але вона живить коріння Світового дерева. Іншої такої води немає.
Лора прийшла до тями в порожній кімнатці фермерського будинку. Вона тремтіла, а її подих здіймався в повітря парою. На тильному боці долоні була подряпина — волога й червонувата від свіжої крові.
Вона знала, куди їй іти. Вона пила воду часу, що текла з джерела долі. Вона бачила гору у своїй свідомості. Вона лизнула ранку на тильній стороні долоні, зачудувалася з плівочки слини на шкірі і вирушила в дорогу.
Був вогкий березневий день, не по сезону холодно. А ще шторми кілька днів тому лютували у південних штатах. Тому справжніх туристів у Рок-Сіті на Сторожовій горі майже не було. Різдвяні вогники вже познімали, а до літа і нового напливу відвідувачів було ще далеко.
Однак там було людно. Того ранку навіть приїхав цілий туристичний автобус, з якого висипала дюжина жінок і чоловіків, що сяяли бездоганною засмагою і білосніжними усмішками. Вони були схожими на телеведучих, і навіть зараз здавалося, що їх бачиш не перед собою, а на екрані: обриси цих людей трохи розмивалися в русі. Чорний позашляховик запаркувався біля головного входу до парку, поряд із механічним гномом Рокі.
Ці люди з телевізора зосереджено прогулювалися по Рок-Сіті, зупинялися біля рівноважних каменів і розмовляли між собою приємними, розважливими голосами.
Вони не єдині відвідали парк. Якби ви гуляли стежинами Рок-Сіті того дня, то могли б зауважити й інших: тих, хто виглядав як кінозірки, як прибульці з космосу, як сама ідея людини, що з людиною в реальності не має нічого спільного. Ви могли їх бачити — але навряд чи ви їх взагалі помітили б.
Вони приїздили до Рок-Сіті в довжелезних лімузинах і маленьких спортивних машинах, а ще в мінівенах-переростках. Багато хто носив сонячні окуляри — так, ніби вони носять ті окуляри і в приміщенні, і надворі, не розлучаючись із ними ніколи. Миготіла засмагла шкіра, дорогі костюми й аксесуари, усмішки і похмурі погляди. Вони приїздили — усіх можливих розмірів, форм, віку і стилю.
Їх поєднував спільний, дуже специфічний вираз обличчя. У них усіх на пиках було написано: «Ви мене знаєте» чи може: «Ви мали б про мене чути». Такий дружній погляд, що насправді одразу підкреслює різницю, відстань і випромінює певність у тому, що світ існує тільки для них, що
