Первісна. У вирі пророцтв - Олег Євгенович Авраменко

— Аж ніяк. Ну, ніскілечки, ні на крихту. Можеш назвати мене еґоїстом, та коли ти написав, що вирушаєш на Драконячий острів, я такими словами тебе лаяв… соромно й згадати.

— То чому ж залишився? Міг би просто сказати ректорові, що не хочеш. Він би призначив на твоє місце професорку вер Кормайґ. Або ж професорку бан Агавін.

— Я йому говорив. Та він і слухати не захотів. Маґістри навідсіч відмовляються знову пускати до свого кола жінку, хай навіть тимчасово. Вона ж матиме право ходити на збори Маґістрату — а вже наступного дня про їхні таємні рішення, про їхні суперечки знатиме увесь Кованхар. Це їм геть не потрібно. Надто ж тепер… — Пиліб по-змовницькому стишив голос. — Тут дещо назріває, Шимасе, і дуже серйозне. Гадаю, я не порушу правил, коли розповім тобі, бо скоро ти й сам надягнеш фіолетову мантію. Ще на початку раґвира, коли відьми тільки дали зрозуміти, що хочуть зробити Бренана аб Ґрифида наступником короля Енгаса, ті маґістри, що завжди наполягали на проголошенні Кованхара вільним чаклунським містом, знову порушили це питання. Більшістю голосів Маґістрат відмовився його розглядати, але ця більшість виявилася дуже хисткою — забракло лише одного голосу, щоб розпочати процедуру обговорення.

— Так це ж лише обговорення, — знизав плечима Шимас. — Його вже невідь скільки разів починали, проте все закінчувалось одними розмовами.

— Та ти зажди, не квапся з висновками. Я довідався про це вже після Ярлахової смерті, коли почав представляти в Маґістраті нашу кафедру. А невдовзі надійшла звістка про важкий стан короля Енгаса і призначення Ґвенет вер Меган реґентом Катерлаху. Тоді прибічники незалежності знову стали вимагати голосування і таки домоглися свого. Сам розумієш, я не мав права голосу, лише спостерігав за дебатами. Маґістрат вирішив засекретити це рішення і до пори до часу проводити обговорення за зачиненими дверима. Власне, так триває й досі — але схоже, що цього разу самими розмовами справа не обмежиться. До всього іншого, два тижні тому сюди прибув спеціальний посланець від Торвала аб Гевіна, герцоґа Нарвонського. Ти маєш пам’ятати його сина, Йорверта аб Торвала, він два роки відвідував Ярлахові лекції й ходив до нас на семінари.

— Так, звичайно, — кивнув Шимас. — Дуже здібний юнак, хоча для тлумача занадто імпульсивний і нетерплячий. То що, він умовив свого батька підтримати Маґістрат?

— Невідомо. Йорвертове ім’я під час переговорів жодного разу не спливало. Він узагалі взяв академічну відпустку й нібито вирушив у подорож по Абраду. Хоча більшість маґістрів переконані, що насправді він таємно відвідує впливових лордів у сусідніх країнах і домовляється з ними про підтримку. Та при цьому ніяк не афішує своєї причетності, не намагається вийти на зв’язок з Маґістратом. І це цілком правильно — бо ж простому аспірантові, хай там яке високе становище він займає, зовсім не годиться втручатись у компетенцію маґістрів.

— Отже, — підвів підсумок Шимас, — усе це дуже серйозно.

— Ще б пак. Після свят Маґістрат має намір — і це, мабуть, станеться вже за твоєї участі, — оголосити про початок публічного обговорення. А тоді й видно буде.

Поставивши чашку на стіл, Шимас підвівся й підійшов до вікна.

— Що ж, наступний рік обіцяє бути дуже жвавим.

Нічне небо над Кованхаром і далі пломеніло різнобарвними вогнями, що сплітались між собою у вигадливі візерунки. Проте він дивився не на них, його погляд полинув до обрію, за яким, далеко-далеко на північному сході, лежав Ініс Лахлін — найбільший острів у Континентальній півкулі.

Останніми днями Шимас багато думав про Ґлиніш вер Лейфар — мужню й самовіддану жінку, що пожертвувала собою, своєю безсмертною душею задля порятунку людства. Він гадав, куди вона вирушила, що робить зараз. Не вірив, не міг повірити, що Ґлиніш знайшла притулок у когось із чорних, як припускали відьми. Відтепер її ніщо не пов’язувало з ними, вона здійснила свою місію і, на тверде Шимасове переконання, більше не збиралася коритись Ан Нувінові.

Але для відьом і звичайних чаклунів Ґлиніш назавжди залишиться прислужницею Ворога. Попри всі її шляхетні мотиви, попри її самозречення, вони не зглянуться на неї, а за першої ж нагоди схоплять і стратять. Або впокорять…

Шимас намагався уявити, як би він сам учинив на місці Ґлиніш. Наклав би на себе руки? Чи просто переховувався б до скону, послуговуючись тими можливостями, що їх надавав йому доступ до Тиндаяру?.. Ні, в жодному разі! Він би не став марнувати решту свого життя, а спробував зробити ще щось корисне для людства. Скажімо, дослідити всю Острівну півкулю і скласти її детальну карту. А ще краще, він подався б на Лахлін, де король Імар повстав проти Конґреґації, й допоміг би йому. Скерував би силу, отриману ним від космічного Зла, на боротьбу зі злом цілком земним — але не менш огидним…

— Пилібе, годі нам тут сидіти, — сказав Шимас, відвернувшись від вікна. — Ходімо на вулицю, зустрінемо новий рік.

На відміну від мешканців Абраду, лахлінці не святкували Сонцеворот. У ніч із сорок першого раґвира на перше хверода вони ревно молилися, благаючи Дива простити їм усі гріхи, скоєні в минулому році, й дарувати безгрішне життя в році прийдешньому. Хтось молився на самоті, хтось — у колі рідних або друзів, а чимало людей сходилися до церков та каплиць, де цієї ночі місцеві проповідники від смеркання й аж до світання відправляли новорічну службу.

Бланахський кафедральний собор Святого Падара був ущерть забитий вірними, місця на всіх забракло, тому люди молились і на притворі, і на сходах, і навіть на площі, де лютувала нічна хуртовина. Вони не лише замолювали свої гріхи, а ще й принагідно просили Великого Дива про зцілення їхнього земного заступника, принца Лаврайна аб Броґана, реґента Лахлінського Королівства й відданого борця за Святу Віру. Він нездужав увесь останній тиждень, і дехто твердив, що болячку на нього наслали чаклуни за намовлянням Імара-віровідступника.

Проте навіть серед найпалкіших Лаврайнових прибічників у це не дуже вірили. Надто вже звичайною була його хвороба — запалення легенів, яке суворої лахлінської зими могло здолати кожного, хоч жебрака, хоч принца.