Первісна. У вирі пророцтв - Олег Євгенович Авраменко

— Це з Мінегану? Є якісь новини?

— Тільки не ті, про які ти мрієш, — відповіла Брігід із поблажливою усмішкою. — Та ти й сама розумієш, що якби Ріанина Іскра бодай трохи потьмяніла, тебе б негайно сповістили про таку радісну подію.

Шайна зашарілась і потупила очі. Бренан хотів був запитати, як там справи з мечем, чи найстарші не змінили свого рішення, але стримався, не бажаючи зайвий раз дратувати сестру. Щодо меча вони рішуче розходились у поглядах — Шайна вважала, що цього разу найстарші, як виняток, прийняли правильне рішення, а от Бренан стояв на тому, що вони повелися з Ріаною негарно. Він погоджувався з тим, що впокореного чорного слід тримати подалі від неї, бо інакше вона вешталася б Тиндаяром, напрошуючись на бійку з демонами, але забирати меч, який був її законним здобутком, та ще й корився лише їй одній, зовсім не годилося.

Дочитавши листа, Брігід сказала:

— Виявляється, професор аб Нейван учора дістався аж до Кайродора. Там заночував у одного зі своїх колишніх студентів, а зранку вирушив далі.

Бренан розгублено похитав головою. Лише вчора вранці Шимас аб Нейван відбув з Тір Мінегану — не на кораблі, а просто полетів через море до Івидону. По обіді вже був у Карфирдіні — про що, як і домовлявся з Ріаною, Ейрін та Івін, сповістив тамтешніх відьом, — а тепер з’ясувалося, що на цьому не зупинився і того ж таки дня долетів до столиці сусіднього Коннахту.

— Виходить, за день він подолав вісімсот миль, — вражено мовила Шайна. — І ще приблизно стільки ж йому залишилося до Кованхара. Новий рік зустріне вже там… Ні, Ріана таки дурна. Я б на її місці без вагань обрала плащ.

— Думаю, чимало сестер поділяють твою думку. — Брігід сіла в крісло й поклала листа на шафку праворуч від себе. — А деякі з них щиро переконані, що жоден чаклун не гідний володіти цим плащем. Боюся, знайдуться й такі, хто не обмежиться самими лише думками про це. — Вона спохмурніла. — Може, найстаршим і варто було забрати в професора плащ. Для його ж власного добра…

Джунґлі повнилися різноголосим гомоном — від цвірінькання численних пташок до віддалених криків великих звірів. Перед будинком, на довгій міцній ліані гойдалася здоровенна й потворна мавпа з безволосим задом, нітрохи не схожа на маленьких і кумедних шогірських мавпочок, яких так полюбляють тримати в своїх замках та палацах абрадські вельможі. Мавпа кривила свою гидку пику, сердито гухкала і дивилася лютими очиськами на Фейлана, що стояв біля відчиненого вікна. Мабуть, раніше на місці будинку було її улюблене дерево, і вона досі не могла змиритися з тим, що його зрубали. Тому час від часу приходила сюди й таким чином висловлювала своє обурення зайді, який нахабно з’явився посеред джунґлів невідь звідки і зруйнував її оселю.

Фейлана нітрохи не лякав мавп’ячий гнів. Він міг би легко спопелити тварину чорними чарами, проте не робив цього, бо її візити його розважали. Особливо, коли вона намагалася забратись у дім і натрапляла на охоронні плетива, які боляче її жалили. Крім того, він цінував, що ця мавпа, на відміну від решти тутешніх звірів, не боялась його.

Врешті Фейлан відвернувся від вікна і зміряв поглядом шістьох чаклунів, що зібрались у кімнаті. Його люди, його підлеглі — тепер він був керівником свого власного темного кола. Найелітнішої ґрупи чорних чаклунів, що мали доступ до Тиндаяру. Четверо з них, як і сам Фейлан, раніше підкорялися Кіннанові аб Мадоґу, цьому йолопові, котрий примудрився загинути від першого ж удару Шимаса аб Нейвана. Решта його колеґ виявилися обачнішими: вони тримались осторонь сутички, а коли переконалися, що відьма з мечем перемагає і її просто неможливо зупинити, розважливо забралися геть. На щастя, Темний Володар не став їх за це засуджувати, а навпаки, оцінив їхню поміркованість, тому доручив їм і далі виконувати місію, пов’язану з Ейрін вер Ґледіс. А ще Фейлан надзвичайно тішився з того, що тепер він не займатиметься Лахліном і більше не матиме справи з відступниками, які там хазяйнують. За словами демона, це завдання було покладено на Ґлиніш вер Лейфар. Фейлан припускав, що для цього їй доручено зібрати й очолити окрему ґрупу, але точно не знав, бо після тих прикрих подій півторатижневої давнини з нею не зустрічався. Та й не хотів зустрічатися — що менше йому буде відомо про той клятий Лахлін, то спокійніше він почуватиметься…

Четверо із шести Фейланових підлеглих, що вишикувались уздовж глухої стіни, де висіла велика карта Континентальної півкулі, були вдягнені, як і він сам, у чорні шовкові мантії з каптурами. Ще двоє стояли біля дверей у самому лише спідньому; це були новачки, одного з яких обрав сам Фейлан, а другого рекомендував його заступник, Нейл аб Ільсвин. Схиливши голови, вони сумирно чекали подальших наказів.

— Дешине, підійди, — урочисто мовив Фейлан.

Молодий чаклун, аспірант із Кованхара, підступив до нього і вклякнув навколішки, молитовно склавши на грудях руки.

— Я, Дешин аб Едан, нікчемний слуга Темного Володаря Ан Нувіну, засвідчую, що мій попередній темний майстер звільнив мене від присяги. Відтак прошу вас, темний майстре, прийняти мене до вашого кола і присягаю коритися вам у всьому, виконувати всі ваші накази та розпорядження, самовіддано служити під вашою орудою нашому великому Володарю, господареві Смерті та Пітьми.

— Я приймаю тебе до нашого кола, — відповів Фейлан, поклавши долоню йому на маківку. — Тепер ти один із нас, пов’язаний з нашим колом через мене, і лише моя смерть або моя власна воля може звільнити тебе від цього зв’язку.

— Хай буде так! — урочисто проказали чаклуни в чорному.

Нейл аб Ільсвин узяв з круглого столу посеред кімнати одну з двох мантій і надяг її на Дешина. Той підвівся, накинув на голову каптур, низько вклонився Фейланові, а потім решті своїх нових товаришів по темному колу, і приєднався до їхнього гурту.

Серед простих людей та звичайних чаклунів побутувала думка, що чорні неодмінно влаштовують свої обряди о нічній порі, але це була дурниця. Певна