Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні
«Дякую, Сапфіро, — відповіла на те ельфійка. — Я миттю перекажу все Насуаді».
Урвавши зв'язок, дракон відчув, як його свідомості обережно намагається торкнутися Блодхгарм.
«Я не жовтодзьобе пташеня, — клацнула зубами Сапфіра. — І тобі зовсім не обов'язково слідкувати щохвилини за тим, чи не вскочила я в якусь халепу».
«Пробач мене, о Б'яртскуларе… Просто ти зникла з поля зору, і я став хвилюватись. Повертайся назад».
«Гаразд, — сварливо буркнув дракон, зменшив розмах крил і по спіралі став спускатися до річки Джиєт. — Незабаром я буду в таборі».
Приблизно за тисячу футів від води Сапфіра широко розпростерла крила й, відчуваючи мембранами сильний опір вітру, майже непорушно застигла на місці. Потім дракон зробив швидке піке й почав ковзати за сотню футів над коричневою брудною водою. Роблячи зовсім невеличкі змахи, аби тримати висоту, Сапфіра перелетіла річку й стала вдвічі обачнішою, відчувши різкі перепади тиску, що зазвичай викликали непередбачувані пориви вітру, які могли або ж віднести її в якомусь неочікуваному напрямку, або ж іще гірше — закинути на колючі дерева.
Наступної миті вона набрала потрібну висоту, щоб підлетіти до варденів, не налякавши їхніх коней, які, на її особисте переконання, були дурнуватими й страшенно полохливими створіннями. Потому вона широко розпростерла крила й приземлилася на галявину між кількома наметами. Опинившись на землі, вона хутко попрямувала до порожнього намету Ерагона, де на неї вже чекав Блодхгарм та його одинадцять ельфів. Сапфіра привіталася з ними, кліпнувши правим оком, а потім скрутилася перед наметом свого Вершника, збираючись подрімати й дочекатися темряви. Словом, їй доводилося вдавати, ніби Ерагон і справді був у наметі, а вона чекала на якесь важливе нічне завдання.
Лежати отак цілісінькими днями було неабияк нудно, проте всі й надалі думали, ніби Вершник залишається в повстанському таборі. Отож Сапфіра не скаржилася навіть тоді, коли їй доводилося провести на землі дванадцять, а то й більше годин. Ніде правди діти — така довга розлука з небом була для неї важким випробуванням. Подовгу перебуваючи на землі, вона почувалася такою стомленою, ніби билася з тисячею солдатів або ж намагалася перегризти своїми зубами цілий ліс дерев.
Буркнувши щось під носа, Сапфіра розпушила кігтями землю в себе під головою, а потім поклала її на передні лапи, заплющивши лише внутрішні повіки, аби водночас мати змогу і відпочивати, і спостерігати за тим, що відбувається навколо.
Коли Сапфіра почула якісь крики, сонце вже майже торкалося обрію. Схоже, Роран та його друзі врешті-решт дістались до табору, і вардени вітали їх радісними вигуками. Дракон звівся на лапи. Потому Блодхгарм наполовину проспівав, наполовину прошепотів закляття, що створило примарну постать Ерагона й примусило її спочатку вийти з намету, а потім залізти Сапфірі на спину. Опинившись на драконі, примара доволі правдоподібно оглянула сідло. Її було неможливо відрізнити від справжнього Ерагона, коли не брати до уваги того, що вона не мала власного розуму. Словом, якби комусь із вивідачів Галбаторікса раптом заманулося проникнути в Ерагонові думки, вони б миттю збагнули, що коїться щось нечисте.
Отож, Сапфірі не залишалось нічого іншого, як літати з примарою над табором, сподіваючись на те, що їхній грізний вигляд відіб'є у ворогів будь-яке бажання проникнути в думки Вершника, аби вивідати в нього якісь секрети варденів. Помста за таке зухвальство була б страшною й миттєвою.
Сапфіра рушила з місця й попрямувала табором, а довкола, взявши її в кільце, бігло дванадцятеро ельфів. Люди радо давали їм дорогу й, розпливаючись у посмішках, вигукували: «Вітаємо, Убивце Тіні!», «Вітаємо, Сапфіро!» — від чого на душі в дракона ставало дуже тепло.
Наблизившись до червоного намету Насуади, дракон зігнув передні лапи й засунув голову в отвір у стіні, що його охоронці дівчини відкрили спеціально для того, аби Сапфіра могла з нею спілкуватися. Блодхгарм тим часом знову забубонів собі під носа закляття, після чого примара Ерагона злізла з драконової спини й мовчки увійшла до намету, розчинившись у повітрі відразу ж потому, як її більше ніхто не міг бачити.
— Гадаєш, нас викриють? — поцікавилась Насуада в ельфа, сидячи на своєму незмінному стільці з високою спинкою.
Перш ніж відповісти, Блодхгарм галантно вклонився:
— Пані Насуадо, на жаль, ми дізнаємося про це тільки тоді, коли Імперія й справді зрозуміє, що Ерагона немає разом із повстанцями, й вирішить напасти на наш табір…
— Дякую, Блодхгарме. Саме це я й хотіла почути.
Ельф удруге вклонився й, вийшовши з намету, став за кілька ярдів від Сапфіриного хвоста, прикриваючи її зі спини.
Дракон тим часом улігся на живіт і став до блиску вилизувати луску довкола третього пазура на лівій передній лапі, забруднену білою глиною, у якій Сапфірі довелося побабратися, коли вона їла свою останню жертву.
Не спізнившись на жодну хвильку, до червоного намету Насуади ввійшли й уклонилися Мартланд Рудобородий, Роран та ще якийсь чолов'яга, що його дракон не впізнав. Сапфіра миттю втратила інтерес до свого пазура, жадібно втягнувши носом повітря й відчувши перемішані запахи висохлої крові, поту, коней і шкіри, а також слабкий, проте дуже гострий запах людського страху. Ще раз уважно оглянувши прибульців, Сапфіра помітила, що чоловік з рудою бородою втратив руку, а потім знову повернулася до своєї брудної луски.
Вона з головою поринула в цю нехитру справу, доки Мартланд, Улхарт і Роран розповідали Насуаді про свої пригоди, про море крові, про воїнів, які не хотіли помирати й знов і знов із божевільним реготом кидались у бій після того, як Ангвард уже вимовив їхні імена.
Сапфіра, як і годиться, мовчала, доки всі інші, а особливо Насуада та її радник Джормандер, розпитували воїнів про той чи інший епізод їхньої небезпечної мандрівки. До слова, Ерагон дуже часто дивувався, що Сапфіра ніколи не брала участі в подібних розмовах.
