Меч і хрест - Лада Лузіна

– Ти зачепилася за балкон? Яка ти молодчина! – з істеричною сльозою закричала Дарина Чуб. – Ти мала загинути! – з недоречною радістю оповістила вона. – Тебе так кидало!!! Боже…

– Я не встигла тебе схопити, – переполохано попросила вибачення Катя, сповзаючи з мітли. – Яке щастя! Якби ти загинула…

– Моя подружечка! Моя дівчинка! Моя Марусечка! – сплигнувши на балкон, Чуб почала пристрасно трясти Марійку в обіймах.

– Я ж просила… – стомлено пхикнула та.

– Не буду! Не буду. Марійко! Любенька, що б я без тебе робила? Але ти в мене молоток… Це крутизна тебе врятувала. – Випустивши любеньку, Дарина зі знанням справи оглянула простір під ними. – Бачиш? Із того боку другий поверх майже як перший. Вау!!! Ну треба ж, – розвеселилася вона ще крутіше. – Ну, прикол! І не вір після цього! Марійко, ти взагалі знаєш, чий це балкон?

– Ні. І не кричи так… – слабко попросила та.

– Та це ж будинок твого Булгакова! – заволала Дарина вголос. – Он! Дивися! Якщо ви його правильно повісили…

Спираючись на руку подруги, Марійка звелася на ноги і, подивившись униз, побачила рідну бронзову маківку Михайла Опанасовича, в правильності місцезнаходження якої вона не сумнівалась, і, машинально поклавши руку на груди, намацала там важкого великоголового ключа від заповітного будинку № 13, у два з чвертю поверхи ліворуч, у два – праворуч, а з двору – в один.

Але це, мабуть, була вже зовсім інша історія… А нині Марійку здивувало тільки те, наскільки не здивував її цей «випадковий збіг». Її не дивувало більше нічого, навіть факт, що велика і владолюбна вода бігла тепер по чорному камінню Андріївського безневинними і численними струмочками. Вивернувши голову, Марійка спробувала розгледіти пожежу на вершині Верхнього Міста.

– Не бійся, все згасло! – вгадала її занепокоєння Чуб. – Раптом як прорвало! Знизу! І дощ згори. Ми з Катею ледве встигли в мітлу вчепитись, а вже вона нас винесла. Просто як в анекдоті. Дружина: «По-моєму, я забула вимкнути праску». Чоловік: «Нічого, я забув вимкнути воду!» – Дарина хвацько зареготала. – Самі від свого порятунку ледве врятувалися…

– А липа врятувалася? Липа Петра Могили? Їй було 350 років! І вона згоріла?

Дивно, але Марійка не відчувала перемоги. Тільки втому і порожнечу.

– Ну, ти вже хочеш усе й відразу! – знехтувала її песимізм Чуб. – А знаєте, що найприкольніше? Купала – свято Вогню і Води! Ось уже ми відсвяткували, так відсвяткували за повною програмою!!!

– Чуєте? Звідки це? – прислухалася Катя.

линула звідкись тиха пісня, виткана з безлічі голосів.

Троє перекинулися через ажурні перила, напружено вдивляючись у далечінь.

Там, на порослій деревами вершині п’ятої, неофіційної Замкової гори проглядалися вогні.

– Це про нас? – спитала Катя.

– Та це ж наш шабаш! – спалахнула Землепотрясна. – Той, що на нашу честь. Я ж відразу казала – ось ця гора! Хоча ні, – несподівано остудила себе вона. – По-моєму, цього я не казала…

– Так, – іронічно пирснула Катя. – Нам зараз тільки на бал – королевами!

Катерина Дображанська оцінила свої залиті кров’ю і випрані повінню боксерські шорти й залишки порізаної ножем майки, що прилипли до грудей. Потім перевела саркастичний погляд на Дарину Чуб у брудних мереживних трусах, які слугували як частина туалету, розірвані на бинти для неї, та із залишеним багровим синяком від її кулака на вилиці, що виконував обов’язки святкових рум’ян.

– Пхе… Переможців не судять! – безтурботно стенула плечима Чуб. – І взагалі на Івана традиція: обливати всіх водою з грязюкою! Отже, ми зараз «саме такі, як треба»! Майже в національних костюмах! Летімо…

Але летіти їм не довелось.

– Ой, Господи, а це ще що?! – приголомшено закинула голову Дарина, коли від Замкової-Флорівської-Хоревиці-Лисої Гори, до схилу гори Уздихальниці, біля підніжжя якої стояв тринадцятий булгаковський будинок, перекинувся вузький і довгий ланцюговий міст.

– Звідки він? – тремтливим голосом запитала Дарина, яка все ще не втратила здатності дивуватися.

– Він був тут у XVII столітті, – закивала йому як давньому другу Марійка. – І Михайло був, і Змій, і три богатирі… А те, що було, є назавжди. І я готова побитись об заклад, що там нас чекає замок.

Ти тут, в повітрі ми однім.

Твоя присутність, наче місто,

Як тихий Київ у вікні,

Що дзвону променів є вмістом…

Замок був – колишній адміністративний центр Міста, з п’ятнадцятьма бійцівськими чотириярусними баштами, із загостреними дахами, що вимальовувались на тлі шовково-синього неба. І пройшовши крізь зруйновані триста п’ятдесят років тому козаками Богдана Хмельницького Драбські ворота, до яких вивів їх зруйнований триста п’ятдесят років тому міст – ровесник старокиївської липи, – вони побачили, що двір замку заповнений людьми.

– Ваша Влада, Ясні Києвиці! – накинувся на них оглушливий вітальний клич.

Їх оточили жінки – збуджені, з палаючими вогняними очима і довгим, скуйовдженим, не умиротвореним перукарем волоссям, яке закутувало голі тіла, вони плутались у важких золотих намистах, що побрязкували на виставлених напоказ грудях із гострими пипками.

– Хай пребуде з вами сила, Ясні Києвиці! – відокремилася від